Йому стало ще більше шкода за овечками, ніж за власними дітьми. Кружляли верхи, а Мандат все співав собі на дарабі:

Він ще втішився, коли знайома йому Біла Ріка яскраво зашуміла з правого боку. Втішився і відразу ж злякався.

Повертатися! Нижче від гирла Білої Ріки він ніколи ще не був. Там вже чужина. З’єднаний Черемош вже не пінився по скелях, не скакав, не крутився. Мандатові не хотілося дивитися на незнайомі села чи береги. Для чого йому це? Чужина і край.

Чужина раптово продерла йому очі. Гіркота його просвітила, страх потряс ним і протверезив.

— Адже це пастка?! Той чортів дідуган! Підслуховував, як співає форель, через це змарнував життя, а тепер і на інших чигає, зараза!

Води якось хитро посміювалися, але відразу ж ковтали усмішки. Мандат вдавав, що не чує їх. Казав собі твердо:

— Але ж це не Панцьо убив Яся, ані не втягував мене у вбивство. Він ні в чому не винен, хотів допомогти.

Він плив гладко, жваво, колоди ледь плюскотіли, думки пливли у тому ж ритмі, що й тальби. Від вод, від вітру вивітрився чад, десь глибоко вкололо його запитання:

— І що сталося з тими іншими? Адже дерева на миґлах небагато, а тальби сплавили всі до одної, це ж видно. Я тільки тепер це помітив? А якби був похорон? То відклали б виїзд. А яки була комісія? То їх би не випустили. З такою могилою дерева не можна зникнути просто так. І врешті-решт, хто ж бачив мертвого Яся? Хто?

Він розкрив рота, неначе хотів випити весь Черемош, потім плямкнув губами, як вийнята з води риба:

— Ніхто не сказав, Любко не промовив ані слова. А чому? А сам Панцьо? Відкривав на нього щерби, як розсміяний вовк. Що ж він насправді говорив? Прямо нічого не сказав, а лише одурманював та лякав. І через все це я проскочив Жаб’є. А треба було зупинитися, розпитати. Але ж окрутив мене той хитрий старий! Постійно боятися, це гірше, ніж шибениця. Краще швидкий кінець, але кінець. Коли я вже точно дізнаюся, що дідуган мене обдурив, то — нехай бережеться, хай не бреше, хай не обманює! І хай признається! Та мара щербата, смердюх огидний, ропуха ядовита, кого він обслинить, той пропав…

У помсту за свою послушність, за страхи і за зусилля, він розізлився на Панця. Живіт його потрясався, серце бухкало, він виявив, що має серце. Хвилі були спокійні, а в голові шум і гудіння. Він давав їм вихід у лайці. Лаявся тим завзятіше, чим більше віддалявся від Панця:

— Ти, морда щербата, ти жабо, наслана чортом, ти ганьба роду людського, ну почекай! Потрапиш ти в мої руки… Я зійду у Кутах, розпитаю детально, і будеш ти…

Водяна течія несподівано стала сильнішою, дараба заскрипіла, помчала швидше. Ще раз і вдруге вода лагідно хлюпнула «буль-буль», а потім почало діятися щось дивне. Мандат побачив зліва від себе досить далеко чорну скелю без стеблинки зелені, бридку і голу, на половину розрізану, як гузиця з великою діркою. Це вона, Сокільська відьма, що гузичною скелею покривляється сонцеві! Вона здалеку притягувала без милосердя, зростала, і Мандат зрозумів, що це не жарти. Перестав лаяти Панця. Випростався і вхопився за обидві передні кєрми. Спуск ставав все похилішим, вода бурчала, потім ричала, дараба нерівномірно розхиталася, немов клацала зубами. Однак рвалася все сильніше на скелю, аж вітер свистав коло вух. Скеля наростала, заступала світ. Від неї повіяло холодом, немов з глибини землі. Ріка звужувалася, до того ж тільки під скелею ставала глибшою, а коло правого берега — плиткішою. Вся течія летіла просто на скелю. Переляканий Мандат безпорадно смикав кєрмами, щоб обійти її справа.