Але цей скачок — ще не кінець. Бунтувався Мандат, то збунтувалися і води. Одним хлюпком вони відплили до Скелі, стрельнули аж під саму дірку, а потім крученим-вигнутим виром затягнули до себе безвладну дарабу, немов засмоктали її. Тепер вже він міг махати кєрмами, скільки б забажав, а все дарма. Коли дараба вигнулася кутом у найвужчому місці Ріки, то передні тальби, які або засмоктував вир, або зіштовхувала нова вода, що безперервно напливала зверху, і які були наполовину відірвані від задніх, в один момент наскочили на Скелю і почали накопичуватися, ніби вишкрябувалися на неї. Мандат гадав, що дараба, стаючи дибки, повністю розірветься по середині, врятувався, відскакуючи на п’яту тальбу, але передні колоди, які все ще не відірвалися, смикнули ще раз і ціла дараба вирушила на Скелю. Втікаючи все далі, Мандат скочив на шосту, потім на сьому тальбу. Накопичені колоди із розбитих тальб вже падали вниз зі Скелі. Ніби на щастя, прив’язана міцно сьома тальба стала дибки і, хоч відкинула Мандата на останню тальбу, та закрила його від навали колод, що зсипалися. Та втекти він не встиг. Сьома тальба, переважена наваленими колодами, вигнулася дозаду, вхопила його, затиснула, відпустила на мить, та знову повалила і затягнула поміж розв’язані колоди. Бовтаючи ним весь час у воді, вона його приколисала. — Остатками світла в голові він подумав: «Кінець! Чорт піймав мене, нехай того старця теж ухопить». Йому потемніло в очах.

Коли його звільнили з защібки, в яку його втиснули тальби, то переконалися, що він живий. Та й він сам у цьому швидко переконався. Він помітно ослаб, але вижив, затиснутий поміж розв’язані, досить поступливі колоди останньої тальби, до половини тіла у воді. Попри все те, що був стиснутий і промоклий, він нічого собі не пошкодив, а навіть не поранився. Міг рухатись, похапцем хапав повітря, швидко оживився. Почув за собою шепотіння: «Забитий, але трохи живий». Перелякано зірвався, але відразу ж осунувся на тальбу, та не зімлів знову, повільно розглядався. Він лежав у затоці Ріки, його оточували сільські люди. Він їх добре розумів: це зовсім не чужина! Навколо ліниво плавали колоди із розбитої дараби. Він глянув позад себе: Сокільська скеля стирчала досить далеко. Ані сліду розлупленої гузиці. Якась рожева хмарка догасала на її голові, немов вінок: «Бачиш, як я можу». Сонце заходило, боліло все тіло, але головою крутив нормально. Похапцем, але детально вивчав берег: жандармів не було! Жодної шапки, жодної поліційної бляхи. Заспокоївшись, він поліз за пазуху: згорток з папером був не пошкоджений, не замочений. «Ах, який розумний той дідисько, а я його лаяв, от мені за це кара».