Щоправда, там, справа, мілина, можна застрягнути, він точно застрягне. Навіть можна розбити дарабу, що розігналась до великої швидкості. Але все ж краще, ніж влетіти з усієї сили просто в гузицю Скелі. Хвилі щораз буйніші, щораз сміливіші, вони, мабуть, прямо штовхали його на Скелю. Биті кєрмами, вони гарчали, і врешті гавкали на нього усім стадом. Мандат ошалів, бив кєрмами по горлах хвиль, посік їх дрібненько, збив стільки піни, що плив неначе по сметані. Дараба зникла у піні, хиталася, тальби жалібно стогнали, врешті ліниво перехилилися вправо. Мандат видихнув, йому здалося, що він виграв.

А треба знати, що ретельним, не кажучи вже про великих кєрманичів, і в голову не прийде, щоб нещасною кєрмою боротися із сильною течією, чи щоб смикатися всупереч розбурханій воді. Бо від усього цього тільки сама дараба втрачає швидкість, а навіть стає безвольною, втрачає перевагу над водою. Потрібно навпаки, кєрму попустити і лише слідкувати, щоб дараба, ковзаючи по воді, набрала швидкості більшої навіть, ніж вода. Її сила виросла на силі води, та тепер вона тут наказує. Нехай ковзає швидше, щораз швидше, нехай пережене воду! Тільки в цей спосіб, а потім вже одним помахом кєрми може відбитися від неї, коли тільки захоче. Бо коли Ріка підпливає під Сокільську скелю, то якось тихне, побожно замовкає, немов злякалася. І тоді дараба із сміливим розгоном покаже, що уміє.

А що ж зробив Мандат? Замість того, щоб причаїтися, як старий Кочерган, як молодий Савіцький, як кожен знаючий кєрманич, котрий вдаючи, що слухає шепотів відьми, ніби-то пливе верткою глибиною прямо в дірку, але в останню мить, на найбільшій швидкості — але не далі, як на ширину долоні від Скелі — відштовхнеться кєрмою і «бувай здорова відьмо або лусни», Мандат і так вже досить злий, розгнівався і збунтувався проти Скелі. Коли з утроби Скелі вилітав холодний шепіт за шепотом, а ці шепоти злітали і спадали зверху все далі, неначе розмножувалися і сипалися чорні павуки, Мандат замість того, щоб тихо помолитися, як не один кєрманич, викрикував аж відлунювало по прибережних селах: «Ти відьмо, ти мене будеш до своє гузиці затягати? І шепоти попускати з гузиці? Я тобі зараз покажу!» — У водяній пастці він розлютився, як вовк у залізному капкані. Проти вод він також збунтувався. Яся Томашевського обзивав, що той пишносрака, а сам так розпишнився перед водами: «Ви на мене? Ви дізнаєтесь, хто я такий! Я вас розхлюпаю так, що з вас тут тільки болото залишиться!» — Він так шмагав кєрмами хвилі по чубах, що дараба заскавучала, тріснула і відскочила до правого берега. Відскочила якось так, як під кінець світу, коли вся земля розгориться, а з того й води закиплять. Головна Риба, коли їй надто запече, відіб’ється від води і вискочить на берег. Він такої швидкості, від скоку і раптової зупинки навіть Головна Риба, якщо занадто вигнута, то могла б тріснути. А що ж казати про дарабу? Вона тріснула по середині. Пошкоджена таким чином, просто безвольно покинута каліка, вона змарнувала весь розгон.