А тимчасом Мандат плив сам-самісінький. Він виготовив собі кєрми якось по-своєму, так, як йому захотілося, дві кєрми спереду і дві кєрми ззаду. Вперше в житті він повертав кєрму і вперше в житті мав за собою такий тягар! Вісім тальб із найважчих колод. Він був надзвичайно сильним, махав кєрмами, немов для розваги, завжди трохи засильно, і вже по одному й другому замахові йому грозило, що вдариться дарабою об берег. Та він набирав сміливості, коли бачив, що крутійські і хитрі хвилі є послушними його ударам. Вчився робити рухи спокійніші, плавніші.

Повертався тугою до хати: як вони там? Чи до них вже дійшла вістка про Яся, чи знають, що я втік? Чи мене шукають?

Від туги його пробуджували страхи: Прут — кордон — чужина: суха, гола, німа чужина! Так, неначе він плив на той світ. З любов’ю, з тим більш сочистою, він розглядав ще цей світ. Світ крутився, але все ж це був свій світ. Знайомі села, знайомі притоки, полонини розверталися, щоб попрощатися, появлялися з усіх сторін. При в’їзді до Криворівні він всунувся зі своїми вісьмома тальбами поміж двох скель. З одного боку Синиці, з другого Громова. Там не один розбився, а недосвідчений міг за одним махом розтрощити собі голову і колоди теж, оскільки відразу за тісною брамою зі скель Ріка то різко повертала, то розгалужувалася і розширювалася до мілин. Але для Мандата там було безпечно, бо він знав ці скелі з дитинства, ходив тими місцями з матір’ю до церкви у Криворівні і до дідуся Базя. На ліво — Громова, там Доровей посперечався, що воскресне, і сам підпалив себе у своїй каплиці. Досі чекають — ого! На право Довбушеві церкви, хвіртка у той світ. Мандат настільки знав ті скелі, що й тепер був певен: протиснеться хоч би й на палець поміж скель, а якщо й зачепив би, то скелі свої — розступляться. Розступляться, це точно, бо якби не розступились, то значить, що не хочуть його випускати, і не варто впиратись. Так було б найкраще, а не валандатись, утікати…

Але ні Синиці, ні Громова не хотіли розбивати йому голову, не бажали його крові, плавно пропустили його із вісьмома тальбами. І не дивно, бо місце настільки було своїм, що навіть чорт, котрий раз за разом вартує коло скель ночами й перетворюється іноді на дуже довгу собаку, пропустив би його ще раз так, як пропускав вже колись разом з мамою. Любі це були місця, всі до одного, та з кожною миттю зникали одне за другим. На завжди? Такої долі, мабуть, ще ніхто не зазнав. Коли він побачив під Ясеновом на схилах Писаного Каменя пістрявий-писаний ботей, то голосно заспівав: