Сільські люди ні про що не запитували, так немов про все знали. І він, пам’ятаючи про попередження Панця, нічого не запитував, взагалі не озивався. Хіба-що запитував поглядом, бо люди самі сказали йому, що він опинися на березі села Межиброди, на Буковинській стороні. Деякі вже ловили колоди на мілині і притягали їх до берега. Інші обмацували Мандата. Переконалися, що він не поламаний, та все ж взяли на руки, занесли до сусідньої хати і поклали на ліжники за піччю. Відразу ж баби розтерли йому потовчене тіло розігрітим маслом, потім відстригли у нього кілька смужок волосся, довго варили їх у горщику в воді, щось бурмотіли, потім дали йому попити тієї води. Йому відразу полегшало. «Ні, це не чужина».

Він так за піччю пролежав кілька днів, нарешті отямився, але й надалі не озивався. Почув, як баби шепотілися: «Такий милий цей білий хлописько, але онімів, сирота. Наче з могили повернувся».

За кілька днів прибережні люди з Межибродів, що зналися на сплавах, збили йому нову дарабу. І ще й як! Краще, ніж він сам, міцніше, щільніше, навіть якось красивіше. Баби його помили, поголили, вичесали, дали йому чисту сорочку, чисті штани, висушили і почистили кептар і сердак. Він міг плисти далі. Адже лише їжа впала у воду і пропала, хоча шкіряний мішок з борошном зберігся. Ґазди хати у Межибродах, старий Онофрій і жінка Калина, приготували йому нову їжу. Більше, ситнішу і смачнішу. І солонину жирнішу, і огірків ціле барильце. Але ж це огірки! І хліба житнього буханку, як стіл. І якусь кашу, і ще сушеницю і барильце горілки. Мандат взагалі не поспішав. Хто б поспішав на погибель і в чужину? Тимчасом почали падати рясні травневі дощі, Ріка набрала. Врешті-решт потрібно було вирушати. Все йому приготували, і Мандат, відпочилий, відгодований, а навіть приодягнений, як пан чи найголовніший кєрманич, вийшов бадьоро на берег, несучи пузо поперед себе. Вперше котрийсь з молодиків не витримав і запитав: «А ви звідки?». І відразу ж захотілось і наступному, теж запитав: «А ви куди?». Лише ґазда Онофрій буркнув на обох: «Агій! Чого питати, і так бачите».

Бачили і знали, але що? Мандатові було соромно, що він за їхнє добре серце не відкрив свого серця. Та сказав їм принаймні одне: «Я — Петрисько, це запам’ятайте, і дай вам Боже за все». В нагороду за це ґазда Онофрій ще порадив чемно, тихо: «Послухайте, Петриську, і запам’ятайте: воду не дражніть! дарабу не стримувати, не забирати їй силу! Нехай гуляє! Швидко і сміливо!».

Мандата осіяло: швидко і сміливо. Які ж це люди, мудрі і шляхетні, зовсім не чужина.