Злякався, забув про вічне прокляття і про те, що він чортовий син. Ще раз заноровився, як дикий кінь: «Я не хочу далі, ані кроку, я ж людина, а не худоба, я не піддамся водам, повертатись, сили в мене достатньо, проти неволі Бог допоможе».

Він стиснувся у собі, щоб розвернути дарабу. Течія була рівна, але сильна, всі води з цілих гір, з Буковини і з Покуття, були проти Мандата. Він смикався, нарешті розвернув дарабу, ошаліло побіг взад зараби. Завзято відштовхував задніми кєрмами. Здивовані води лагідно хлюпотіли, легко хихотіли, іноді котрась із хвиль голосно зареготала і знову замовкала. Дараба просувалася кілька кроків вверх, врешті зупинялась, ще якусь мить трималася на хвилях, а потім течія знову зносила її повільно, якось чемно. Мандат знову рвав кєрмами, зупиняв дарабу, перескакував то вперед то назад, веслував раз передніми кєрмами, раз задніми. «Загину, а не піддамся». Та все намарно, втомлений впав: «Бог не підтримує свободи». Вже не обзивав хвиль, ой ні, тільки глухо вив. Хвилі знесли дарабу, самі її розвернули, легко зачепили об берег і знову ж самі відштовхнули від берега. Все лагідно, неначе з хворим, немов з дурним. Дараба, хоч і довга та важка, плила сама вперед без кєрманича так, ніби він і не був їй потрібний. Мандат лежав на дарабі, не вставав. Для чого?

Проти течії, проти води, проти Бога він не міг нічого, але не здався:

— Я людина, а не худоба. Сили не маю, але перед чортом ще не буду, не буду принижуватись. Погибель, то погибель. Глибина наростає, Ріка розширяється, береги все далі. Дараба нехай собі пливе, але моя голова, мої думи — ні! Нехай пливуть назад. Я і так уже знівечений, вже Петрисько не Петрисько. Назад.

Дараби не зачіпав, тільки розвернув думки, неначе покрутив кєрмою: кррр-крр-кррвій — нехай пливуть у зворотний бік. З чого ж почати? Мабуть, з того проклятого роздоріжжя, коли чорт його спокусив, щоб пішов на бутин. Але від якого бутину? Від останнього у Фоки, чи від давнішого, панського? Так, так від давнішого. Він саме мав женитися. Василинка, солодкість в очах, у колінах також. До шлюбу, весілля на конях, поїхали юрбою до Криворівні, по дорозі…

Мандат кинув оком від спогадів до берегів Ріки. Підвівся, поправив кєрмою дарабу.

Дурню, круглий пузатий дурню, погано, зовсім погано! В думах не уперед пливи, не перед собою, не до весілля, не до танців, бо так доїдеш до бутину, до чортового роздоріжжя, а потім аж сюди до Прута. Не так, повертай назад: крр-крррові-кррвій — Так. Про що б це згадати? Як він побачив Василинку через вікно. В поясі стягнута крайкою, немов оса, але вона не оса, а бджола медоносна. Повернутись, негайно повернутись. І то бігом! Покинути дарабу на березі. Залишити її чортові і пішки по березі до хати. Ні, не повернутись, це вже зачинено назавжди. Потрапиш у пастку, як багато опришків, як не один убиця, що летів на мед, як метелик на вогник, а там під хатою день і ніч сторожа чигає. Не так, ще більше назад! Ще до того, як побачив Василинку, приходила інша. Побачив її підчас купання крізь гілки, від горла до живота щось ним пересмикнуло і щось з нього вихлюпнулось. Зараз же вискочити з дараби, доплисти до берега, покинути все, повертатись.