Але світла були все чіткіші, щораз ближче, все яскравіші, на рівні з ним, навколо і зовсім десь високо. Застигли, не рухалися з місця, і він застиг. Щоб відігнати переляк, він пригадав про найбільший страх:

Радул, заломистий ліс, голоси з вітру, верески з дерев, ричання старого діда Мандата, страх по ночах. Про це соромно було зізнаватися бутинарам, що коли бабка брала його на полонину Радул, просив, навіть голосив: «Ні, ні, тільки не туди, бабуню люба, мамко солоденька! Там вітер, там крик, там дід Мандат, там когось уб’ють». — «Іди, дурненький, — казала мама, — баранів убивають, підгодують тебе бараниною, сметанами і бринзою, будеш, як товстий підсвинок, ану, гайда!». Видно, що страх в тобі вже тоді зародився. Агій, хай щезне все те дитинство, та кров Чорнишів. Маю тепер за це, штрикали мені в очі Мандатами і наштрикали. Але ж мій дідусь, це Базьо Кропивницький, мамин батько, а не якийсь Чорниш. Базьо — це рахманна душа — вчив нас не засуджувати. «Хто судить, той вже вбиває», — казав Базьо. Говорив також мамі: «Чорнишів теж не судіть», — я сам чув. А як же тут не судити? Такі порушення, такі людиновбивства! Кожен з Чорнишів знав, навіть я, таке пухке порося, щось винюхав. А зараз, як же не засудити? Засудити, засудити! Бо хто не засуджує, той їхній спільник. Тепер і мене засуджують. І ще й як осудять. Але до чорта, хоч я нібито й подібний на них, я не відношуся до Чорнишів. Я не хочу вбивати, я не хотів убити, я б того смердючого Яся, того підтирача курвів жаб’ївських, в руку поцілував би, аби він лиш був живий. Хай би я здох на місці, аби він жив.

Він пригадав молитву, якої його навчила мама, а дідусь Базьо пояснював йому, вкладав у голову. Тимчасом він, малий шибеник, спочатку позіхав і засинав, а потім ловив мух коло каганця. Мама за вухо, а Базьо: «Залиш, це ж дитина». «Прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам нашим». Прощаємо? Що я кому мав би прощати? Хто мені коли-небудь зробив кривду? Так само і моєму родові, Чорнишам з Радула. Хто й коли їх скривдив, хібащо на стільки, що їм ще замало дозволяли вбивати, замало дозволяли грабувати. Такий самий і я. Може мені замало одного Яся? А правду кажучи, то ті з Радула не лише мене не скривдили, а й годували мене, як порося, пузо мені напихали і ще й пестили. Я гірший від них, молитва не для такого.

Пропливаючи посеред нерухомих чернівецьких світел, про які він, на щастя, забув, Мандат плакав. Відтоді, коли його бабка тягнула на Радул аж до тепер, він не плакав так гірко. Проплив гладко, знову тиха темрява, благотворна чорнота, рідна.