Знову зиркнув на похмуру воду. Хвилі рівні, потужні і темні, немилосердно несли міцну дарабу із щораз більшою швидкістю. Ґазда Онофрій з Межибродів, як рідний батько наказав: «воду не дражнити! Нехай гуляє, швидко і сміливо». Нехай собі гуляє, а я назад.

Ні про ту, ні про іншу я вже не згадаю, бо мені в животі обертається кєрма і живіт розірветься. Зречуся однієї й другої. Відмовлюся від присяги чортові. Назад, згадувати, як наганяли Іваниськові оленів під Дзембронею. Ах, це життя! М’яка темрява, м’яка хвоя під ногами, м’яке мукання самців на місці гону, бууа-бууа. Це воно, це мені потрібне! Не втікайте, замукайте ще раз… Ого! Вода зашуміла швидко, якийсь чорний берег наближався з правого боку, не те що Сокільська відьма, але, як би там не було, глибина, течія, скелі. «Не забирай сили, хай гуляє! швидко і сміливо». Він не опирався воді, дозволив понести себе течії, аж похилився вперед. Під самою Скелею він легенько торкнуся води кєрмою. Вода захихотіла: «гараз-гаразд, досить». Підняв кєрму високо, більше не торкався води, проплив плавно.

Та що мені там скелі, що мені течії, що мені чужина. Назад, назад! Де ж ті самці на місцях гону? Нехай ще раз замукають…

Знову згадувати не зміг, бо ось новий страх. Світла, віддалені світла. Шукав недавньої втіхи, та знову йому до вуха заскреготів Панцьо: «вчися, вчися».

Добре, мій беззубий дідусю, сирото старенька. Вчитися це добре, навіть з розбитої дараби є чого навчитись, але ось так здалеку побачити стільки світла, стільки чортівських очей… Вам легко казати, ви світовий волоцюга, ах, якби ж ви були тут зі мною… Це, мабуть, голова Буковини так очима глипає, Чернівці, якось так це називається… Чернівці, ніби це чорне для відведення очей, а світлами так коле, як шпильками. Звідти слідкують, там чигають стражі, жандарми, кримінали, шибениці. Ах, якби ж це така чорнота, як з чорного Черемоша! Там безпечніше, ніж у животі в матері.

Він кілька разів перехрестився. Світла наближалися, кололи його по цілому тілі. Не налякаєте мене, назад! Де б почати? Оленів уже не почує, але далі, ще далі назад, ага, перша коляда, коли вона прийшла з Криворівні на Бистрець. Дідусь Базьо навчив їх всіх співати, старим пригадав, молодих натренував. Якийсь сивий старий із бакенбардами посміхався солодко, це «старший брат», старий Матарга. І чуєш-чуєш, сам Фока співає: «Ой, добрий вечір до сеї хати, Чи дозволите козі скакати».

Мандат заспівав, його ноги підскакували, але при різкому повороті дараби він заточився. А тут ще й світла все ближче.

Святий Миколаю-спасителю, втікати назад, втікати. Це не світла з міста, це колядники з вогниками, чуєш, чути дзвін, це зовсім не з міста, це колядники.