4

4

Вже світало, коли його розбудило хлюпотіння весел. Мандат зірвався. Побачив човна з двома людьми. Вирвав одну з кєрм і приготувався до оборони. Ті пришвидшили човна і за кілька зусиль вже були на дарабі. Розбійники? Ні, солдати. Хоч у постолах, але в солдатських шапках і йшли на нього з багнетами. Кричали щось один поперед одного, Мандат не зрозумів. Ось вони, вже близенько, вже майже кололи його багнетами, може й закололи б, тому Мандат розізлився. Кинув кєрму і миттєво вирвав із рук карабін спочатку одному, потім іншому. Розмахнувся, щоб одного за другим влупити карабіном по голові, але вони закривали голови руками. Беззахисні. Біда їх бери, кину карабіни у воду, цього буде досить. Але вони простягали руки поперед себе, просили, немов жебрали. Ну то тоді хоч обох у воду скину, нехай плавають. Так щось його підштовхувало раз, підштовхувало вдруге, спокушало, але відразу ж шепнуло: «Нові вбивства? Шибениці нові? Ні! почекай, чорте!». Він віддав їм карабіни і, вказуючи пальцем на човна, грізно крикнув: «Марш». Жовніри поспіхом відступили, а Мандат тимчасом роздумував, як би це втекти з дарабою. Було вже досить ясно, він побачив, що його затримала велика поперечна рогатка через цілу Ріку. Та поперечини рогатки були зв’язані ланцюгами, замкненими на залізні колодки. Втекти неможливо, пропало. Вирішив, що не буде захищатись! Знову ліг, чекав.

На сході сонця широкий Прут закипів життям. Неначе за невидимим знаком, птаство почало галасувати, розплескалось і розфуркотілось. Найзухваліше і найголосніше кричали дикі качки, вони літали по одній, по дві і по кілька. Вони ганялися одна за одною, билися і знову сідали на воду. Чайки миготіли білістю відразу над дарабою. Кулики, кожен інший, кожен з дзьобом, як рогатиною, сідали на дарабу, надувалися, йшли один на одного, затято билися. Жоден з птахів не боявся Мандата, не зважав на нього. Га? Знали, що його кінець вже недалеко. Якби на його місці був той бідачисько Ґотич, названий Нявчуком, то задзьобали б його. Щастя хоч те, що в тебе в голові немає пугача, — казав собі Мандат. І що це мені за щастя? Те, що у моїй голові, гірше від пугача, бо птахи подзьобали б, побились би поміж собою і втекли, а мене за годинку ті з берега заберуть і амінь. З берегів, з заростей, з прутових лугів зухвало посвистували дрозди, наче батогом: світ-світ, цить-цить, біт-біт, скрить, тліть, ґніть, жить-жить — свистали наполовину зрозуміло, зовсім як у нас, а наполовину незрозуміло, ясна справа, чужина. Якийсь незнаний птах дзвонив-відбивав раз за разом, як дзвіничка на костелі. «Дзонить за упокій душі», — бурчав Мандат. Іволги любовно підсолоджували. Він розумів їх все краще: «Філе-філе, міле-міле, тільки-стільки». — «Слушно, птахо, тільки-стільки, вже достатньо». Одна іволга підійшла до Мандата, заскреготала на нього вороже, як літаюча жаба: «Щез, щез». — «Зараз щезну, птахо». Раптом яструб високо блиснув крилами, і на цей зловісний мовчазний знак крил цілий широкий Прут затихнув. Але відразу ж, невідомо звідки, появилися ворони, бридко на нього каркали, проганяли. Мандат сумно пробурмотів: «Проти розбійника навіть у птахів є поліція. Так і повинно бути». Крилатий розбійник махнув кілька разів крилами і відразу ж зник. І негайно ж розсвистівся голосами і пір’ям широкий Прут, заблищав відблисками крил і здійнятих крилами хвиль. Вся Ріка загаласувала ще голосніше, зневажливо перекривляючи смерть, тріумфуючи над розбійником, і вже неможливо було відрізнити голосів. «Одним життя, другим смерть», — промимрив Мандат. Готувався до смерті.