Сходило сонце, і Мандат побачив з лівого боку безконечні рівнини. Степи чи пустелі? Підпливав ближче: ні, поля рівненькі, збіжжя, пшениця буйна без кінця. Але ж це родючий, поживний край, край-рай. Далека за правим берегом, по праву руку темні гори все віддалялись. Там верховина, там також і Радул, прокляте дитинство, опришківське.

Хай їх чорт, до чорта весь цей рідний край! Скочити у воду, вбити себе, бо ця чужина родюча, пшенична мила мені і тепла, а та батьківщина, чорна, холодна, дика, проклята для мене. То до цього я доплив? Зрада? За багатство, за те, що тілько-но її побачив, за ці пшеничні поля, то відразу й чортові продатись? Але ж ні! геть-назад, бо де пшениця, там неволя. Як нам панич-рись співав на свято Одокії жаб’ївську пісню: «Там неволя зерно сіє і збере неволя».

Геть-назад, втікати ще далі. А куди ж це ще далі? Він був ще зовсім малий, коли на свята його скрізь пригощали і напихали його зранку до вечора, і у баби, і у тітки, і у Ґотичів, і у Скулюків. І бануш, і голубчики, і сметану, і паску, і фасолю на олії, і сушениці з медом. Пхали-напихали, привели додому, а тут якось незручно, новенькі штаненята теплі і повні. Стиснув зуби, приховав, а баба до нього: «Ти, Петрунечку, щось занадто смердиш». Роздягла його, і тут таке жовтеньке вилетіло зі штанів на лаву. Стах, сором! А баба у сміх: «Оце так історія!». З того часу я знаю, не забув, що це значить історія. І тепер також справжня історія зі мною, обісрався я перед усім світом. Історія! Ганьба більша на мене впала, ніж на тих із Радула. Бо тих боялися, а мене? Смішно й казати.

Чим більше розширювалася Ріка, тим більше появлялося якихось човнів, ба, навіть малих кораблів, плаваючі хати. Мандат знову злякався, але якось інакше, ніж досі, тверезо: «От тепер мені вже кінець. Зачіплю когось чортівським хвостом дараби, пошкоджу чи розіб’ю і дадуть мені за це. Він помацав за пазухою папір в шкірі, заспокоївся. Люди, які зустрічались на Ріці, не надто приглядались і відразу ж відверталися до своєї роботи. Мандат всім поступався з дороги, плив боком, зовсім коло берега. Було вже під вечір, але не пам’ятав, котрого дня від виїзду. Ріка якось спорожніла. Сонце того дня його вигріло і втомило. Задрімав, іноді відкривав одне око, іноді друге. Ріка була широка і порожня, вода булькала, хлюпотіла, шепотіла, заколисувала до сну. Було вже зовсім темно, коли дараба об щось різко вдарилась, стряслася, колоди, колоди тріщали, а може навіть і ламалися. Мандат зірвався і відразу ж впав на дарабу. А дараба, викручуючись, вдарялася все легше об якусь невидиму перешкоду. Він озирався, був на середині Ріки. Почув якісь незрозумілі крики. Дараба ще трохи поколивалася, а потім вся розвернулася впоперек Ріки і зупинилася. Крики повторилися, а птім прогудів постріл — один, другий. Мандат причаївся, ліг на дарабі, не озивався. Чорт випустив мене із пастки колод, але приберіг на потім, для ще гіршого. Що буде, те буде.