Вусача це не зацікавило, а тільки весь час своєї та й своєї. Та потім крикнув якось по-іншому. І солдати негайно ж почали обшукувати Мандата. Обшукали його торбу, кишені кептаря, взялися за сорочку. Мандат пригадав про свій папір, відкинув їх цілим тілом з такою силою, що вони всі заточилися. Під покрикування вусача з дикими вересками вони накинулись на Мандата з усіх сторін, б’ючи його то прикладами, то кулаками. Захекались, спітніли, почервоніли всі до одного, нарешті повалили його на землю. Побитий, переможений кількістю, вже лежачи на землі, захищаючи цінний папір, Мандат звивався, як вуж, і ричав грізно, як бик. Намарно! Нарешті розірвали його сорочку і з-за пазухи вирвали згорток у шкірі. Все, тепер кінець. Віддали його вусачеві. Вусач обережно розгорнув згорток, розвинув папір, то читав, то уважно дивився на поваленого Мандата, то знову читав. Потім постукав пальцем в чоло. Розсміявся. Врешті, підходячи до Мандата, знову якось по-іншому гукнув до жовнірів, весело. Мандат вловив лиш одне слово: «Prost, prost[72]». Солдати негайно відпустили поваленого, самі повставали і Мандата поставили на ноги. І тоді вусач, як з ніжністю згадував Мандат, замість того, щоб його повісити, дав йому, як рідний батько, тільки два рази по морді. І повернув папір. Мандат вхопив папір і сховав. А вусач ще подивився на Мандата, поплескав його по пузі і крикнув: «Гайда!». Це одне слово Мандат зрозумів. Його розв’язали, наказали сідати в човен, відвезли на дарабу. Розв’язали ланцюги, відтягнули замки і колоди, відімкнули рогатку і знову: «Гайда!». Вусач з берега показував дошку високо на стовпі. Мандат не вмів читати, але це добре зрозумів, що цього разу йому вибачили, але на наступний раз писана шибениця.

Чужина? Де ж та чужина? Що ж за мила людина, мови не знає, але кращий, ніж рідний батько. Зовсім як дідусь Базьо. Оце делікатність! — Йому хотілося ніжно обійняти вусача, але той стояв далеко на березі. Це був румунський кордон. Десь коло полудня Мандат вирушив, знову сам-самісінький у справжню чужину, у теплу широку Молдавію. Які ж гарні сади навколо! Важко повірити, всього два тижні після Юрія, а тут черешні, спілі черешні. Нехай би його хто-завгодно звинувачував у брехні, хай би йому заперечував і сам священик Бурачинський, Мандат готовий присягнути, бо бачить чітко: справжні черешні, червоні, як кров… Кров? Але коли він лупнув Яся, то крові не було. Чи ж можна убити без крові?

Цілий світ йому не дає жити, навіть черешні. Він так їх любить, пропадає за ними, не багато разів у житті їв їх, якось посеред літа у Криворівні. А зараз — навіть черешні проти…