Шибениця готова скрізь, і дякувати Богу. Як добре, що мене нарешті впіймали, заслужена кара і тому на серці легко. Я зрікся усього. Зрікся краю, зрікся Василини, зрікся дітей. І це, здається, навіть не дуже болить, коли накладуть шнурок. Це раз-два. Хіба-що трохи залоскоче, може затисне… Болить не болить, болить надто коротко, бо хто не вагається, щоб вбити, того повинно боліти довше… Зрештою, я не був аж такий поганий, жінку ніколи не бив, ані дітей навіть не торкнувся, навіть не кричав. Теж мені диво! Ведмідь також жінку не б’є, зате мудріший в тому, що дітей добре шмагає, вчить, і потім вони не такі розпущені, як ти, Петриську. Коли б тебе так трохи пошмагали! го-го. Але ж пестили, занадто балували.

Невдовзі більше жовнірів, а з ними досить багато пахолків з кілками в руках, наблизилися човном до дараби. Вони обережно заскакували на дарабу, оточуючи з усіх боків Мандата, але він не рухався. Вони його злегка поколювали багнетами, але він лежав надалі. Закинули йому аркан на шию. Затиснули, після чого зв’язали руки і ноги. Мандат не опирався і не вставав. Колись люди славили вагу і силу братового діда, того з Радула. Після смерті хотіли його знести вниз, заморились там, змирилися, похоронили на верху. Тепер виявилося, що і з нашим Мандатом було чимало труднощів. Солдати стогнали, бурчали, лаялись, били його кулаками. «Похорон, — мимрив Мандат, — мене так несуть, як і того». Нарешті його перенесли, кинули на дно човна, перевели подих, привезли на берег. Там стирчали два високі стовпи, помальовані на червоно, на них зверху дошка, а на ній якийсь великий напис, щось багато було написано. Що це? Шибениця, а що б іще? А напис? Шибеничний, як для повішених.

Але його ще не повішали, тимчасом кинули до мокрої комірчини. Мандат, хоч і був міцно зв’язаний, заснув. Його розбудили десь коло полудня, оточуючи і стискаючи юрбою, гукаючи, як на впертого бика, помагаючи собі багнетами і прикладами, заштовхали його перед лице якогось вусача у військовій шапці. Мандатові вусач сподобався, видно було, що Мандат вусачеві також, бо прицмокнув, коли того побачив, а потім поклепав його по пузі. Однак вони не могли порозумітися. Вусач говорив спершу спокійно, промовляв слова, немов кусав язик, а потім кричав щораз голосніше. Мандат нічого не розумів. Вусач нарешті розізлився і кричав якось так запитально: «Szti! Sztinuszti!», а інші юрбою докрикували Мандатові на вухо: «Sztinuszti?». Щось їх розлютило. Мандат вже хотів відкрито зізнатися, що він ніякий не Sztinuszti, а Петро Чорниш, та ще приховував. Та окрики сипалися, гриміли, заглушали. Мандатові набридло, він вирішив, що нема чого приховувати і сміливо випалив: «Не турбуйтесь, я ніякий не Sztinuszti, я Петро Чорниш, село Бистрець, парафія Криворівня, повіт Косів. Я вбив, але тільки одного і не хотів убивати, ні».