— Ну тоді ще більший гріх, у нареченого відбивати, якось так…

Панночка обійняла його за шию, говорила довірливо:

— У нього є гроші, достатньо грошей, має ще й румунські строї, але ти мені дуже, дуже подобаєшся, ходімо, ходімо.

Мандат несміливо переконував:

— Страшний дощ, панночко, куди ж іти у такий дощ.

— Ми швидко перебіжимо, у мене тут недалеко є кімнатка, і там ліжко для нас обох, а священика можна викликати.

Мандат ухилявся від обіймів:

— Але ж, панночко, я жонатий, не годиться до ліжка, до того ж з панянкою, наче з якоюсь… такою…

— Не бійся, не змилиться.

— Що не змилиться?

— Те, що намилюється, ходімо.

Сидячи на колінах, панночка розгорнула манту Мандата, обійняла його руками під кожухом і притулила лице до лиця. Мандат в собі смикався: «Буряком якимось намазана, пахне якось так млосно, як ті жаб’ївки на храмі. Що ж тепер? Утікати? Мені сниться? Що за щастя, на чужині і відразу така панночка. Тьху, це, мабуть, чорт мене оманює. Мандат не зрушився з місця, ані не пішов до кімнатки, ані до священика. Сиділи мовчки, притулялися і грілись, аж поки дощ не перестав падати і люди почали крутитися по помості. Раптом панночка зірвалася і прошепотіла Мандатові: «Зараз прийде, вже йде». Швидко вискочила з бочки, поправила сукню і поспішно пішла геть.

І справді, прийшов нарешті молодий румун — рослий, стрункий, у сорочці, вишитій вздовж і впоперек, в обтислих штанах від постолів аж до колін стиснутих чорно-білими зав’язками, а в поясі перетягнутий узорчастою крайкою. Диво, а не румун. Краса не хлопець, горда голова, це вже з далеку було видно. Що тепер буде? Мандат дещо зігнувся у бочці, настільки, наскільки зміг, бо панночка казала, що той ревнивий. То для чого ж з самого початку на чужині має бути сварка? Ще можуть звинуватити, що він був зухвалим щодо панночки, а це заборонено, це інший стан. «Я буду тихим і малим», — він опустив голову на груди, неначе спав.

Тимчасом румун з панночкою прогулювалися повільно попід ручки. Петрисько злегка глипнув оком: «Ну так, це наречений». Вони саме проходили коло бочки, і Петрисько на всякий випадок закрив очі. Раптом румун кинувся до бочки і вигукнув: «Петриську, то ви тут?».

То не румун, то був Ясьо Томашевський. Мандат вирвався з бочки з такою силою, що бочка покотилась. Обійняв Яся, підніс його, підкинув у повітря і вхопив на руки. Звертаючись до того відразу на ти, як досі тільки в приступах гніву, заволав:

— Ясю, Ясеньку, ти живий?

Важкий камінь впав йому з серця, від надмірної легкості він вже летів аж до неба, йому закрутилося в голові, він мало не впав. Знову обійняв Яся, знову підкидав догори і ловив на руки, нарешті Ясьо з труднощами звільнився від обіймів. Витер обличчя пахучою шматкою, випростався.