— Ти живий, Ясю? — переконувався Мандат, ледь не плачучи.

Ясьо відповідав пихато:

— Та живий, ще й як живий, де ж іще життя, як не тут у Молдавії!

Та Мандат не міг заспокоїтись.

— Ясю, не гнівайся на мене, Ясю, пробач.

Ясьо був здивований.

— За що? — нарешті з зусиллям щось пригадав собі і недбало кинув. — Ах, мало що трапляється поміж камратами, — і переможно засміявся. — Але ти мав щастя, Петриську.

В свою чергу здивувався і Мандат:

— Я мав щастя?

— Так, ти мав щастя, що втік. І що я за тобою не побіг з камратами, було б тобі погано. Але було надто темно. Зрештою, це минуло вже, та й добре.

Немов щойно тепер повіривши, Мандат, якого розпирало з середини від радості, ошалів. Підскочив, як у колядницькому танці, тупнув ногою, присів і викидаючи раз за разом поперед себе ноги, затанцював навколо Яся і Рози. Танцюючи, співав щораз більш задихано:

Підривався, підскакував у повітрі, знову спадав на землю, присідав, крутився, атакував танцем Яся і Розу, якби у коляді танцем вимагав гроші на церкву.

Ясьо гордовито посміхався, хвалився перед Розою:

— Бачиш, жупаніца? Як мене люблять! Це багач, має ліс, полонини, а під моїм керівництвом. Сам примчав за мною, бо не міг витримати. Ну досить, Петриську, час вже порозумнішати.

Мандат перервав танець, склав руки, немов до молитви, хлипнув, наче до плачу:

— Ой, як я помудрів! За всі часи і назавжди! Тягар, важчий від дараби з вод мені на плечі налетів, як горб. Я старий, сама старість.

Ясьо поблажливо скривився:

— Ти помудрішав, Петриську? ха-ха, такий круглий дурень? Ні, це дарма.

Мандат не відповів, його знову заткнуло зі здивування. Це ж він на власні вуха чув, як Ясьо до панночки зовсім по-румунськи говорить, бо весь час повторював слово: «жупаніца, жупаніца». Дивувався, протирав очі.

— Ясю, ти золото, а не людина! Зовсім не сердишся?