Зате журавлі, знані нашим людям тільки з неба, бо весною і восени пролітали ключами, турбуючись і хвилюючись жалібно: «жур-ба, жур-ба, жур-ба», — там на водах зовсім не були жалісними, ані не лагідними чи приязними, як ті пузаті. Вони будували гнізда на острівцях, пильнували їх, як жандарми, стоячи поважно на варті на одній нозі. І саме так виглядали, гарно і гордо з чубами пір’я на голові, як цісарські жандарми. Тож інші птахи оминали цих жандармів, навіть не наближаючись. Мандат і Лесьо з цікавістю підпливли до острівця, щоб оглянути гнізда і яйця. Побачили їх: за величиною, як гусячі яйця, зеленкаві і поцятковані плямками, кружками і закрутками, неначе щойно розпочаті писанки. Але щойно вони заглянули до гнізд, вже на них летіла жандармська пара з дзьобами, немов багнетами. Ті справились би з ними бардками чи чеканами, але для чого ж завдавати шкоди, відбирати їм життя, а собі псувати розвагу. Похапцем втекли.

Іноді, мабуть з полів зі збіжжям, великі бородаті дрофи з волом на набубнявілій шиї, злітались до води на прогулянку і по їжу. Вони з гідністю крокували по мілинах, але літали дуже швидко. Щойно відчули на собі людські погляди, відразу ж відлітали так вправно, що із мисливців хіба-що один лиш Іванисько взяв би їх на ціль. Але Іванисько забрався з бутина, навіть і не збирався мандрувати.

Увечір нове неймовірне диво. З мочарів пролунало ричання, наче бик там сховався: Уу-прррум-угу-бугу. Вони для себе назвали того дивака бичачим птахом. Аж страху наганяв! Але був таким полохливим і скритним, що вони хоч і бачили здалека на воді його плаваюче гніздо, з якого він ричав, самого ж птаха ніколи не побачили.

Як капризи, як привиди появлялися крилаті гості, невідомо звідки, на раз, на день чи на годину. А потім вже й не хотілося вірити, що це правда. Так, неначе якийсь чарівник задля сміху пустив тобі перед очі: чаплю на таких тоненьких соломках, як червоні ніжки, що мали от-от зламатися, або величезне пташисько із задертим догори дзьобом, ніби пошкодженим.

Дуже рідко, засліплюючи білим відблиском крил, лебеді задавали їм тон, як згасаючі дзвоники. Злітали і пропадали у заростах. Говорили, що це були найшляхетніші і найвірніші серед птахів. Тому Бог дав їм голоси чисті, як музика, особливо перед смертю. Раз і вдруге вони почули здалека їхні скляні співи. Мандат і Лесьо зняли капелюхи, розуміючи, що ті скликають на свою літургію, літургію на водах.

Бо, зрештою, все інше водяне птаство зовсім не мало голосів набожних чи навіть приємних. Днями, вечорами калатало, пищало, гелготіло, булькотіло, навіть ричало. Справді пташиних співів вони не чули.