Мандат вдячно промовляв:

— Без капіталу все це нам і не снилось би. Ані в гарячці, ані у найлетючішому сні на світанку, такому, як посилають Рахмани. А може було б варто кудись поплисти за тим капіталом, щоби натішитися світом, га?

Лесьо відповів передбачливо:

— Може й варто, а може й ні. Ми ж його не бачили на очі, не чули його, а так здалеку не можна судити.

Очерет швидко підріс на зріст людини і вище, листя пустилося буйно, а з його зростом береги та зарости наповнилися свистом, криком, клекотом. Постійне храмове сп`яніння, щораз нова вистава, не натішитись, навіть втомливе. Сипались, фуркотіли і відблискували: гуси, чаплі денні і нічні, сніжно-білі, сріблисті, жовті, червоні, пурпурові. Тисячі сховків чекало на них, і тепер скрізь тремтіло життя, бо гнізда були всюди: на землі, на острівцях, у кущах теж, на деревах, на вербах і на тополях по десять, по двадцять гнізд. Звідти — постійний крик, тріск, клекіт і бурчання, завзяті сварки, бо весь час щось комусь викрадали, відбирали і обікрадений завжди верещав аж до неба, а пташине товариство теж закликав до крику, і відразу ж після цього ще сварливіший пташиний сейм викрикав і галасував ще гучніше. Щомиті налітав якийсь хижак і втікав зі здобиччю від крику. Лише деякі чаплі билися мужньо, навіть з найбільшими грабіжниками, з соколами, змагаючись з ворогом чи на смерть, чи на життя, в польоті від землі до неба, а потім вниз, від неба до землі.

— Якби ж то знати назви! — казали одні одним наші бутинарі. Але що кому із назв, і так сама людина не може за ними поспіти, хіба би весняний святий Юрій, бо це ж все його худоба.

Але ж там були велетні, ті найбільш прожерливі пузаті пташиська з червоним пухом, висотою на півтора метра, а з розкладеними крилами ще ширші. Лаписька почварні, широкі, порослі перетинками і, хоч вони були такі важкі та товсті, трималися на воді легко, як корки. Коли вони відбивалися, тріпали воду крилами, збивали її аж до піни, та чим вище злітали, тим впевненіше летіли. Не боялися людей, може зрозуміли, що ті без зброї і що милуються ними, бо їх це розважає, тож досить шанобливо наближалися до Мандата і до Леся. Чекали поки ті їм щось дадуть, хапали і швидко з апетитом ковтали те, що їм давали. Побачивши це, Лесьові спало на думку, щоб одного з них упіймати. Прив’язав рибу на шнурок і кинув тому. Пузатий птах міцно вхопив і ковть-ковть-ковть — ковтнув рибу разом зі шнурком, а Лесьо підтягнув його до себе. Той, давлячись і міцно смикаючись, опирався, але риби з пащі не випускав, і Лесьо, маючи його нарешті в руках, запхав йому до дзьоба цілу долоню, витягнув рибу з горла і випустив птаха на волю. Прожерливий птах зовсім не втікав, вимагав своєї риби. Лесьо кинув її йому знову, птах проковтнув негайно, після чого не уникав їх, наближався, як старий знайомий, а вони годували його щодня тим, що мали.