Ясьо легко наморщив брови і вказав пальцем:

— Ну, йди вже, розв’язуй дараби, поки ще інші не прийшли до роботи. А потім сапіною по воді стягай колоди і вантаж на ту галеру, бачиш там, гайда!

Розпогодилось, Ясьо поспішно пішов з Розою. Роза щось махала Мандатові, але він все оглядався на Яся. Хоч був голодний і сонний, та поплентався до дараб, до роботи.

ІІІ. Побратимство за відсутності віри

ІІІ. Побратимство за відсутності віри

1

1

Не Прут вируючою загородою навис над сонною Молдавією. Не Дунай розвернув безпощадну течію. І не море наростаючим валом підповзло тихо-цссс за їхнім слідом: знести гори, викрасти ліси, сплющити світ.

Це наближався безшумний потік, це зачаївся нечуваний вир. На чолі вожак-мовчун, що скрізь, де є дерево і вода, піднявся з морів. Подумав, стукнули чолами тисячі башт. Кивнув і люд, що досі спав і крізь сон кричав: ні! — вигулькнув і кинув йому під ноги ліси. Чародій наближався, а за ним капітали, хтозна які війська, темні, як московські, чи біленькі, як наші, цісарські? Над ним хвацький вітер — Поступ. Ніхто не знав, чи від цього закиплять холодні серця, чи гарячі замерзнуть на лід.

2

2

Тимчасом з неба налетіло на Молдавію тепло, потім духота і спека, неначе земля підлізла під розпечену піч, а потім повільно засувалася у саму піч. Гірські бутинарі задихалися від спеки, хоча й ходили в самих полотнянках. Часом хапали повітря, як риби, викинуті зі своєї мокрої вітчизни, одному чи іншому темніло в очах і він думав, що це кінець. Постійно пили воду, неначе набралися зворотньої гідрофобії. Вже з самого ранку починалася спека, розпечені мури відбивали тепло, тротуари пекли, а з вулиць, з доріг вкритих пластами білогого пилу за кожним кроком здіймалися густі і довгі хмари куряви. Бутинарі задихалися навіть ночами у душній господі, втікали спати на сіно, на стирти соломи, а навіть на плоти під деревами.

Тим радісніше вони дихали і охолоджувались, працюючи на галацькому водяному просторі, у розточчі рік, в мережі приток і сплетіннях потоків, серед захованих у зарослях заток і закручених бухточок, на ставках, на неочікуваних глибинах і вирах. Або ж на мілинах, що були ледве прикриті прозорою водою, на піщаних косах, на різному мотлосі. І нарешті у темних гущавинах чагарників і очерету. Фока і Савіцький разом з жаб’ївцями вимірювали кубатуру і передавали дерево дирекції: Мандльові, котрий вже появився, та інженерові Уолз’ю, про якого говорили, що він є правою рукою шефа і що він представник капіталу. А інші робітники розв’язували дараби й тальби, намащували колоди жиром, щоб не тріскали, підпилювали їх, щоб були рівненькі, і так вантажили їх на довгі галери. Прикріплювали тих линвами до малих галасливих пароходів, які називали tug’s. Ті ж повільно відтягували дерево до рукава Дунаю, що звався святий Юрій, і до моря. Гірські люди надивилися чудес, яких ще не бачили, а почули стільки мов, що найбільш ефективно було розмовляти мімікою.