І все це зробив Шеф, чи як тепер говорили якось інакше, що «капітал», — точно невідомо, хто був важливішим. Без того капіталу вони ніколи туди не потрапили б. У давніх часах один тільки пан ватажко Дмитро Василюк бував тут і без жодного капіталу, бо спочатку судився із цісарськими урядниками, потім збунтувався і через те братався з козаками, і, як казали, з самим головним Турком також. Тепер вже Турка нестало і від турецьких панів, про яких колись співали, теж не залишилося й сліду. Навколо, куди не глянь, — волохи. Та бутинарі не мали з ними ніяких справ. Мешкали недалеко від міста у господі замляка з Устеріків, Айзика Розенкранца; перебували під єврейською опікою і через євреїв спілкувалися з цілим світом. А в праці на водах зустрічалися з людьми з-під шефа і з-під капіталу.

Тимчасом не одну мить вільну, а навіть веселу, вони провели на водах у заростах, особливо Лесьо і Мандат, бо вони по всіх заточках виловлювали окремі колоди, віднесені течією. А було цього достатньо, бо при такому накопиченні колод у міжрічковому лабіринті потоків і течій, звільнені з прив’язки колоди, постійно втікали. Робота виявилася важчою, аніж вишукування колод під снігом на бутині. Пильна, як робота мисливця, точна і швидка, як у танцівника, готова до скоку і пересування вплав, бо вода непередбачувана, а найважча колода на воді також є непевною. Там у снігу колоди не так дуже й втікали, а з весною сам сніг відступав. А тут весняні води розлилися широко і весь час прибували з далеких гір, із танучих снігів та дощів. Вони вчилися водних танців і полювання на колоди. Це поглинало багато часу, бо колоди-втікачі ховалися по заточках і заростах. Пересуваючись на малому, збитому з дошок плоті, коли вони знаходили колоду, вбивали в неї чекан і тягнули, як виходило — за течією, або проти течії. Починали до сходу сонця, а закінчували пізно у вечір, у сутінках. За це отримували несподівану винагороду. Не лише праця не була одноманітною, як розв’язування дараб, а тим більше, як пиляння чи вантаження колод. Не лише багато свободи, але й могли нераз прилягти тут чи там на острівцях, у чагарниках, і проспати спекотний полудень у тіні.

Понад усе вони тішилися щиро життям вод, водяним і болотним птаством, мешканцями заростей, як найбажанішою розвагою, і більше, ніж походами у місто. Раділи, але й вчилися теж. Оглядали, як тільки мали час, іноді й крали час від роботи, щоб спостерігати і слухати тисячі птахів, їхні рої і зграї, що їх вигріла і скликала весна. Сипала цього і сипала, рясно і щедро! Більш багато, ніж те, що бачив Мандат на Пруті тоді на світанку, коли очікував на шибеницю. Завирувало їм у головах від дивотворів і різних покручів: ці довгі, палицеподібні і милицеподібні ноги, ці гострі дзьоби, як чекани, чи пласкі, як лопати, ці лаптеподібні ноги, стягнуті перетинками, ці крила, немов важкі коромисла, але такі надійні, бо чим вище, тим швидше літали. Все це було, неначе спеціально повикручуване задля цирку і для сміху, але настільки практичне для води, для мочарів і боліт, та найбільше для польоту.