Лише коли зелений вітер впав на води зі сміхом, запінив води, повимітав і зігрів мочари, розбудив очеретяних дроздів. Ті щебетали і співали охоче: ха-ха-хе-хіт. Карра-кєрр, карра-квіт, фітю-фіт, пітю-піт, лі-лі-лі-літ, квіт-квіт.

Галасували і шастали навколо, як нечемні діти, а потім кожна пара, що добралися при цих співах і танцях, будувала собі гніздо. Коли Лесьо і Мандат наблизились, дрозди покинули працю і юрбою вилетіли проти них, посідали роями навколо, ніби збиралися захищати гнізда, але може хотіли сказати людям: «Дивіться, ми вам віримо, ви ґазди і ми також, не робіть нам шкоди». І слушно! Лесьо і Мандат не йшли ні на крок далі у гущавину, не заважали малим ґаздам. І ті зразу ж розспівалися у гущавині, а їм відповіли з боліт, водяна пісня стріляла і реготала, немов якісь крилаті жаби розспівалися.

Мандат зітхнув:

— Ми за гроші працюємо для Шефа, а вони для своїх родів, за бажанням.

Хащі шмагали сміхом: ха-ха-хе-хіт, карра-керре-квіт, фітю-фіт, квіт-квіт.

Найбільше їх тішили голоси зозуль тут і там на деревах, над косами, на острівцях. Тільки-но вони її вперше почули, Мандар радісно проспівав:

Вони знали зозулю, відколи пам’ятали себе самих. І кожного разу, коли її чули навесні вперше, світ їм відроджувався. Немає чуттєвішого, солодшого, більш невинного голосу у наших горах, ніж зозулі. А може й на світі немає. Коли зозуля відчиняє весну дзвоном з глибини неба, зітханням з глибини серця з далеких зелених буковин, прасловом світу і старшої від світу весни — то, неначе всі мертві воскресають і ніби тішаться нами наші прадіди, діди і вся наймиліша стариня. Бо тоді і ми самі на крилатих конях наздоганяємо наші давні літа, десь там високо у світлі, під зірками, під сонцем.

Адже ані Мандат, ані Лесьо, хоч і були лісовими людьми, то ніколи ще не приглянулися до зозулі так зблизька, як там на водах. Бо у нас в горах простори, а наші зозулі полохливі, ховаються, як марева, як безтілесні співи, а ще всі їхні справи і лісові пригоди, подібно, як і людські справи та гріхи, ховаються під темним пущовим соромом. А там на водах сорому менше, бо пташиної любові більше. І щораз більше прибувало гнізд, незліченні сотні, тисячі гнізд по заростах, по гущавинах і на деревах. І саме зозулі пильнували тих гнізд постійно, завзято, краще, ніж винюхувальна поліція ґмінна чи ціарська. І краще, ніж самі ґазди гнізд, саме так, як тільки злодій уміє винюхувати і чигати. І підглядали краще, ніж Мандат і навіть ніж Лесьо, пущовий слухач і глядач, цікавий лісових справ. А тоді і вони обоє наочно переконалися в тому, про що нераз чули, але чого самі ніколи не бачили. Отже, де хоч би лиш на мить ґазди покинули гніздо, зозуля появлялася в той же момент, як гніздовий упир, викидала ґаздівські яйця і підкладала свої. Вдираючись до сховків у гущавинах, до мішочків, до шапочок і панчішок гнізд, вона показувала обом зацікавленим людям, де були ті гнізда, бо без неї вони самі ніколи б тих не відкрили. Вона протискалася у найтемніші хащі, і поміж терня, може навіть іноді й покалічилась, бо там на теплому Дунаю інакше, ніж у нас, багато терня і гострих шипів приховується у хащах, поранитись легко. Але мусила, бо її припікало яйце, щоб знести його негайно, а власного гнізда не мала. Зате вміла вибирати. До незґрабних гнізд болотних птахів, абияк зліплених із патиків, ні за що на світі вона свого яйця не поклала б. Вона лиш вибирала гнізда м’якенькі, м’які, як ягнячі шапочки, зґрабно виткані, як зимові рукавички, і вистелені, як дитячі колиски. Принаймні стільки турботи проявляла, але й зусиль немало заради своїх майбутніх поколінь, що яйця не розкидала абиде. А ті дурні ґаздівські пташини, великі чи найменші, коли поверталися до гнізда, не викидали бенькарта, а вигрівали, берегли, висиджували, потім годували ту бездонну горлянку і ніжно опікувалися чужим пташеням, щоби з ним, боронь Боже, щось не сталось. А потім, коли товстун розіпхався на все гніздо і повипихав рідних пташенят, може навіть і тішились, що вигодували такого грубаса.