Такий гарний птах, сам чистий голос, більш побожний, ніж костельний дзвіночок, як божий голос, ховається, ніби пропаде, а знову задзвонить там, де ніхто й не сподівається. Жити без нього не варто! А потім що показує? Що у нього є якісь важливіші завдання на цьому світі і тому свої покоління підкладає тим, нехай і малим ґаздам, на годування, нехай працюють! Мандат і Лесьо вигледіли раз і вдруге, що тільки-но зозуля поклала яйце, а її вже манив її любий і чекав на неї от-от. І знову вони удвох перелітали з гілки на гілку, цілувалися дзьобами, обіймались крилами, ніжно сідали одне на друге. А тут відразу ж під боком вже й другий птах-самець кукав і манив. І вона, коханочка, щойно набувшись з одним, вже фру-фру полетіла з іншим. То було їх найулюбленіше і постійне заняття. То звідки ж їм було взяти час на будівництво гнізда? Мандат і Лесьо зауважили, що зблизька голос зозулі був дещо іншим, ніж у горах. Ку-ку, ку-ку, ху-ху-ху, го-го-го — вперше цей голос прозвучав їм охрипло, знущально, зухвало.

Відпочиваючи у полудень, поїдаючи білий хліб з бринзою і попиваючи вино з бербенички, вони терпляче чигали у кущах на період весняного спарювання зозуль і на їхні таємні польоти. Вода й не хлюпнула, було тихо, і Мандат, скулившись у заростах, придушуючи сміх, шепотів до Леся.

— Здається, що наш пан капітал такий самий. Появляється, як дух, невідомо звідки, підкладає яйце на вигодовування, нехай інші журяться, а сам сміється: го-го-го.

— Може й так, — відповів Лесьо, — але чи він такий милий, як зозулька, і чи варто заради нього напружуватись?

— Чому ж не милий? — не погодився Мандат, — Батько рідний! Що й казати, здалеку нам життя розвеселював та ще й як! Без нього ми б не мали ані бутинової зими, ані весняного храму, ані не побачили б цієї пишної Молдавії, ані вод, ані птахів. От, кисли б по хатах.

— Розповідають, що він страшно хитрий, — шепотів Лесьо.

— Хитрий? — обурився Мандат. — Зозуля теж хитро байстрюків підкладає! Але що ж їй бідній робити? Якщо не вміє будувати, то вже весь рід занапастити? Шкода. А хто ж тішитиме світ весною?

— Та й що з того, — сумно промовив Лесьо, — коли жодне з тих молодих зозуленят не знає та й не пізнає ані батька, ані матері, ані брата, ані сестрички. І не признає його, бо не знає, що це свої. І ще гірше, бо може побитися з батьком, навіть його вбити.

Мандат не зрозумів:

— Хто? Пан капітал?

— Та ні! Кажу ж — зозуля. А пан капітал? Також може, але так не треба говорити, поки не знаєш напевно.

Лесьо дивився на Мандата мовчки, потім промовив важко: