— Ми вже були на свято Одокії під білою чортівською попівнею, там у снігах, то ходімо ще й до безвірків. Я не боюся, хоч би й у старому сердаку — піду.

Цвилинюк жахнувся:

— Люди! Що вас отуманило, заради грошей пхатися чортові в горло? Кара божа.

Айзик кивнув до жупаніци, щоб швидко подала свіжі плачінти, а Вітролом гукнув Цвилинюкові:

— Це з вами кара божа, щоб отак на людей ганьбу сипати, як терня.

Мандата теж понесло, вдарив кулаком об стіл, крикнув на Цвилинюка:

— Це ви пхаєтеся чортові в горло! Мій дідусь, Базьо Кропивницький, головний дяк, так каже…

Негайно посіялась мовчанка, слухали з зацікавленням. Цвилинюк теж охолонув і запитав:

— Що каже дяк Базьо?

— Що каже Базьо? — прошепотів Айзик.

Замість відважитись, Мандат сполошився, почав затинатись, потім надувся і випалив:

— Дідусь каже, що не так.

— Ой, не так, — повторив Айзик, наче відлуння.

— То що ж не так? — напирав Цвилинюк.

— Що є лист з неба, що все по-іншому, — затинався Мандат.

Цвилинюк рятував сам себе.

— Який лист з неба? Гляньте на нього! Сам нічого не розуміє, а бундючиться дідовим розумом. Бог нас покарає, як будемо слухати найдурніших.

Посипалося хихотіння, Айзик поскубував бороду, із занепокоєнням розглядався по кімнаті, чи не наближаються вже свіжі плачінти, а Ґєлета заохочував Мандата:

— Ну, Петриську, не крутіть, давайте вашу проповідь.

Підстьобнутий Мандат раптово зірвався, немов збирався наскочити на Цвилинюка. Айзик склав руки, наче до молитви, дивлячись на того вражено, як на дитину, яка підчас дитячої сварки всього за кілька хвилин перетворилася на великого чоловіка, готового розбити голову за будь-що. Та Мандат спам’ятався, присів, задумався. Потім заговорив впевнено, немов читав, хоч ніхто й не знав, чи він вигадує, чи насправді пригадує.