Деякі з ґаздів зиркали стримано, інші вже очима поглинали смаколики, а жупаніца, блимаючи очима, все приносила їх і приносила. Спочатку тихо припрошував Айзик: «Краяни делікатні, гості любі, уживайте!». Потім вже запрошував сам Фока: «Ґазди, не забувайте про себе, ми тут задля цього». Потім чорнява жупаніца щебетала по-волоськи, як ластівка під стріхою, так солоденько, немов головна плачінта вискочила з тарілки і почала щебетати. Підсувала, показувала і весь час блимала очима. Та гості куштували повільно, з недовірою, аби в такий важкий момент щось їх не підкупило, не задурило. Тільки Ґєлета і Мандат відразу сміливо діставали, найбільше чудового хліба, жирної бринзи, і відразу ж запивали. Жупаніца тішилась, а Айзик знову сховався за решіткою монастирського шинквасу.

Фока обережно зачепив тему про делегацію до ґазди, якого англікани прозвали шефом. І відразу ж Матарга пихато поправив, що правильно треба говорити — шіфа.

— Приїздить сам ґазда, — говорив Фока, — і директори нас дуже до нього запрошують, найбільше той наш побратим світленький в окулярах, каже, що годилось би. З цього немає ніякої користі ані для нього, ані для нас, лише чистий гонор. Ми до нього аж з-під Чорногори, а він до нас ще далі, з-за морів. Зробіть, що годиться, зробіть, як хочете.

Думали мовчки, тільки Ґєлета щось муркотів, але й він не випустив і пари з уст.

— То що? — запитав Фока роззираючись.

Заохочений Ґєлета поважно відповів:

— Трунки вишукані, їжа з великого світу, і ми у своїх, у Айзика, не на чужині. Але пхатися до чужих панів? Кому ж це до смаку?

Всі нерухомо мовчали, Айзик щось зметикував, вийшов зі своєї келії і знову припрошував. І відразу ж Мандат міцно затягнувся з горщика. Посміливішав і озвався:

— Пани чи не пани, чужі чи ні, а наш ґазда Фока все знає найкраще: що він, те і ми.

Бурмотіння закружляло довкола столу, а потім злякалося і затихло. Лише Мандат щомиті потягаючи із горщика, говорив все сміливіше:

— Я піду за ґаздою, хоч би коли і куди, радше в ночі, ніж у день, бо дивіться, мій стрій помнєцканий. Скажуть директори і сам їх шіфа: «Це якийсь обдертюх». Але піду і так.

— Я позичу вам новий сердак, — відізвався Лесьо.

Всі голосно засміялися, а Ґєлета насміхався:

— Мандатові лиш на плече вистачить Лесевого сердака, а чим він пузо прикриє?

Сміючись, вони потрохи танули, але ніхто не зголошувався, окрім Ґєлети.

— Делегація? До грошовитих панів? А чи ви знаєте, що такі можуть вам вчудити? Розпишуть вас у газетах по цілому світі, аж до Відня.

— І що з того? — засміявся Мандат.

— Саме це, — тягнув Ґєлета, — сміх! Для чого зв`язуватись?