— Але ж ми газет не читаємо, це не наша проблема, — відповів Мандат.

Фока захищав:

— Ґазда-шеф не така людина, кажуть, що він твердий мовчун, ледве що по слову випустить.

— Га, може він і не такий, — сказав Ґєлета, — але його служба, ті директори, хто ж знає? Я до них приглянувся на Рабинці. Чесали язиками, немов клюски з рота випльовували, а дивилися на нас так, ніби ми ведмеді або диволюди, а вони — ні. І так, без сумніву, про нас напишуть.

— А ви читаєте газети? — запитав Фока.

Ґєлета обурився:

— Нехай мене Бог боронить! Тільки-но мені в вухах зашелестить газета, то вже мені кишки розриває. Але висміяти і зганьбити найлегше. І тільки подумайте, та сама газета кружляє, як мандрівний сокіл. Одного дня в Коломиї і відразу ж у Львові, у Відні і далі у світ. А для чого на нас мають показувати пальцями, та й за що?

Мандат весело махнув рукою, інші захвилювались, щось буркотіли, припинили смакувати, не допивали трунків, лише від молдавського хліба не могли відірватись. Один чи другий так ним напхали щоки, що інші з страху аж витріщили очі. Що це за пухлина? Може вже чорна смерть? Тим щільніше напихали роти. І може це тривало б довго, якби не втрутився Цвилинюк. Він був поважний, але невеселий, промовляв стурбовано:

— До панів, кажете? Не про це ж йдеться. Нам ясенівцям, а мені особливо, пани не в новину. Наші батьки їздили до королів, до пана цісаря і до папи римського також, тільки до головного чорта — ні! Ні за що у світі! Я знаю все, зовсім все про делегації, ген аж з первовіку. Панів я бачив, як трави, як листя, побратимів серед панів теж мав достатньо. Хоч вони по-панському дурні, але що ж вдіяти, не зміниш, такого вже вони роду. Але тут йдеться про те, що ми маємо іти до лютерів, до ще гірших, ніж лютери.

— Ще гірших? — злякався Вітролом, — Та хто ж це?

Цвилинюк вичикав момент і втаємничив дуже повільно:

— Такі, що коли почуєте, то побіліє вам око. Бо лютери однією рукою трохи тримаються хреста, а тамті зреклися хреста, зрадили!

— Хреста??! — видихнув Вітролом.

— Так, — переможно завершив Цвилинюк, — до таких іти юрбою і добровільно — це гріх!

— Гріх, — повторив Вітролом, як тихе відлуння.

Запанувала сувора тиша, гнітюча. Айзик почув тишу, захвилювався. Підійшов до Цвилинюка, припрошував його до їжі, але той вже набундючений, наче й не чув. Попри те Айзик не відходив. І зразу ж Фока відрізав Цвилинюкові:

— А гроші у них брати не гріх?

Цвилинюк безпорадно запищав:

— Ми грошей не робимо, гроші цісарські, нехай пан цісар сам за них перед Богом викручується, бо сам їх запровадив. Ми для них чесно працювали і цього досить. А приятелювати? Боронь Боже!