— Ви, може, чули, як це почалося з Нявчуком, що птахи юрбою проти нього?

— Чув, ви розповідали після храму на бутині.

— Ні, цього я не розповідав, бо для чого ж спокушати. Нявчук з’їв пташине серце і ось тепер маєте. Сам тріпотить невпинно, а птахи це розуміють.

Мандат нажахано підірвався.

— Це жахливо!

— Може бути ще страшніше, — тихо промовив Лесьо, — якщо б хтось з’їв серце зозулі…

— То що тоді? — тихо запитав Мандат.

— Хай Бог боронить! Стане холодним і буде крутити світом, чарувати, шкодити, перевертати. А що за цим криється, ви й самі бачили, розумієте.

Невдовзі вже не було дерева у дарабах, ані в тальбах, не було й окремих колод по потоках. Смолисті, при потребі добре намащені жиром, рівненько підрізані повантажені на довгі судна, вони чекали аж поки tug’s затягнуть їх у рукав святого Юрія на Дунаю і до моря. Бутинарі достатньо набулися на водах, декотрі пороззиралися у місті і вже хотіли втікати від спеки у гори, до хат, але прогриміла новина, що приїджає сам шеф. Директор Мандль, хоч і був захований за щільними окулярами, і такий випрасуваний, що без жодної зморшки на одязі, і так світив накрохмаленими сорочками та комірцями, як дзеркало, і надалі був гарячий, як завжди, тому невпинно гарячкував. Із замилуванням заповзявся на наш край, хотів його тягнути до прогресу так, як ті tug’s, що плювали парою і фуркотіли, тягнучи вантажі безвольних колод. Хотів похвалитися перед шефом відкриттям, найціннішим деревом, хотів похвалитися Фокою і Савіцьким, показати вожакові свою надійність, «meine Leut». Фока ж вважав, що ґазда має зустрітися з ґаздою, але й інші також ґазди, а не пахолки. І з цього, як то у нас з первовіку ведеться, — делегація. А для чого?

3

3

Щоб порадитись про це, ґазди зібралися не коло церкви, не на полонині, а у великій господі у самого Айзика Розенкранца, родом з Устеріків, що вже давно осів під Галацом, але чесно дотримувався побратимства. Господа була недалеко за містом, коло широкої дороги біля Роздоріжжя, і там мешкали ґазди, немов у монастирі. Айзик піклувався про них, як батько і як архімандрит також. Він здавна знав роди Шумеїв і Кочерганів, а до того ж великий віденський директор Мандль особливо рекомендував йому своїх людей. Отже, вони не надто валандалися містом, окрім одного Яся Томашевського, котрий іноді зникав із Мандатом. Зрештою, до самої господи жодна чужа жінка не мала доступу ні за що на світі.

Айзик прошепотів Фоці із розумінням:

— Ясеві вже ніщо не допоможе, а Мандатові ніщо не зашкодить.

У їдальні господи величався великий яворовий стіл, родом з наших гір, як і сам Айзик. Поруч з ним стояв кедровий комод, а далі поспиралися об стіну шафи із букових дошок, по-нашому оздоблені то сливою, то березою. Гості, як у себе в своєму краю, розсілися навколо столу на глибоких важких лавах з молдавського дуба. Найскромніше, тихіше від важких меблів укрився в тіні шинквасу сам архімандрит, тобто ґазда корчми Айзик, тихий, худий, сивий, з малою борідкою. Він стримано кивнув до чорнявої жупаніци, своєї невістки, і відразу ж стіл і комод були накриті. Блимаючи очима, вона зносила великі буханки білого хліба. Багато бринзи, кашу з сушеницями, багато напоїв. На комоді у поливаних дзбанках стояли: вино червоне, вино біле, пиво буро-темне і пиво золотаве. У прозорих пляшках: горілки рожеві, зелені, червоні. На сам кінець появилися гарячі плачінти з сиром, з повидлами і з усілякою дульчіацією. Чи пан, чи пастух, чи боярин, чи бідняк, директор чи робітник, ще ніхто й ніколи від початків світу не наїдався плачінтами і ніколи не наїсться, бо коли почне одного разу, то все більше їх хочеться з’їсти.