Фока знову йому відрізав:

— А ви ж самі ходили приятелювати з євреями, з Йосеньком найбільше, навіть розповідали, що він мудріший від священика.

Мандат зареготав:

— Може тепер вже Йосенько навернувся до хреста?

Цвилинюк кинув Айзикові короткий, але вдячний погляд за припрошування і відразу ж почав мужньо оборонятися:

— Мене ніхто не обведе, ані не зажене в козячий ріг. Євреї — це інша справа, вони були ще до нас з первовіку. Вони свої, як Йосенько, як Айзик, сусіди. Віри не нашої, то правда, але не зрадили, ой, ні! Вперто тримаються свого так, як пес, що зубами вхопився за палицю! І за це вони зазнали чимало біди, і ще й тепер мають. Бо такою є божа постанова для них від початку світу, щоб вони були євреями, а для нас — щоб ми були християнами. А ті англікани? Навпаки! Відскочили, стару віру покинули і ще хваляться, що вони християни. Такі часи!

Цвилинюк жалібно зітхнув і відразу ж Вітролом дмухнув міхом на цілу кімнату, і Айзик зітхнув, вторячи йому. І знову Цвилинюк кинув йому вдячний погляд.

Вітролом промовляв, зітхаючи:

— Без хреста? То вони мучаться бідаки, треба б їм якось полегшити долю, піти до них з хрестами.

Бомба бовкнув:

— Ми не від цього, хіба-що священика їм послати.

Цвилинюк роздратувався:

— Мучаться? Чорт у них в кишках мучиться. Священика їм? Вони теж мають якихось священиків, не знаю яких, але добре знаю, що поставлених чортом.

Айзик задля безпеки не повернувся до комірки, надалі стояв сумний над сидячим Цвилинюком, немов доглядав хворого. А Фока запитав Цвилинюка:

— А звідки ви все це знаєте?

— Ти ж знаєш мене не від нині, знаєш, що я на вітер слів не кидаю. Відтоді, відколи то вже ті англікани, що від риби, просиджують у нашого священика! І раз нам захотілося запросити їх на наш храм до церкви, і до хат також. Ми приготувалися, прибралися у пістолети, порохівниці, а хрестів на шиї стільки, скільки в кожного було, аж світилося. І пішли до священичої резиденції. Нема що й казати, самі ґазди, не абихто. Хочемо гостей запросити до нас, а священик на те: «Не пхайтеся, не будьте смішні, не втомлюйте їх, адже це гості». Ми далі своєї: «Ми теж їх хочемо пригостити, тих гостей здалека, і в церкві, і в хатах теж». А священик на те: «Чого ще вам захотілося, а як ви з ними будете розмовляти, та й про що?». А ми отцеві: «По-людськи, як з людьми». Аж тоді священик рознервувався, що ми такі дурні, і ґрунтовно лопатою вкладав нам у голови все те англіканство. Говорив багато, і з цього я вихопив найважливіше, що вони беруть когута і шанують, а хреста зовсім ні. І у нас когут пильнує собі хреста і з хреста галасує на цілий світ, а у них без хреста. Невідомо чого і на кого. Ну і ми через це з чим прийшли з тим і пішли, з соромом повернулися до села. Запам’ятали ми англіканів назавжди.