— Так, мій ґаздику, лист з неба такий: що пекло повністю нівечиться, затікає в землю, коли по ній ступають рахманні душі, але — підпливає знизу догори, коли, — Мандат знову затнувся, а потім вигукнув на повні груди: — і аж земля свята ригне на нас пеклом, по очах шмагне, коли будемо осуджувати, ганьбити і гавкати на ближнього…

Цилинюк ще несміливо опирався:

— Земля ригне? Такого жоден священик ніколи не казав.

— То самі прочитайте листа з неба — відрубав Мандат.

— А ви? Ви вмієте читати? — запитав Цвилинюк.

— Для чого мені читати? Дідусь Базьо читає за мене і за всіх.

Цвилинюк скулився, загорнув рукою волосся на лисині, повільно здаючись, але все ж намагаючись ще щось врятувати зі своєї слави, волав тремтячим голосом:

— Запитайте якого хочете священика, не обов’язково нашого, що земля є окремо, а пекло окремо. Це щось зовсім інше, це потойбічний світ. Запитайте Йосенька. Запитайте вже Айзика, він знає святе письмо.

Айзик сполошився, присівся до Мандата, скулився і сховався, як такий неборак, якого витягають з ліжка до суду на свідка бійки. Тимчасом підійшла допомога. Жупаніца блимала очима і запахли плачінти. Мандат ухопив першу-ліпшу плачінту, після чого глибоко заковтнув з горщика і рубав далі, немов лупив довбнею по голові:

— Дідусь Базьо слово в слово читав. Лист з неба так проголошує: пекла немає, але готове появитися. Чуєте? І з цього видно: нехай священик виголошують, що хочуть, бо зараз їм можна, але нехай стережуться, бо і для них теж появиться. Свята земля відкриє горло, ригне вогнем, якщо будуть засуджувати, шкодити, замість любити.

Ґєлета позіхнув:

— Наш Петрисько десь дорогою висвятився на попа.

— У кутського рабина, — буркнув Ясо Томашевський з кута глибокої лави.

Цвилинюк його зауважив, щось собі пригадав. Втішився, бо вражений, він намагався врятувати себе, як міг. Запищав ядовито:

— А хто в нас шкодить? Хто недавно так висвятив по голові побратима, що аж засвистіло? Ми всі бачили.

Мандат у розпачі вхопився за волосся, наче хотів їх вирвати, потім замахнувся горщиком так, ніби хотів ним кинути у Цвилинюка. Лупнув кулаком об стіл, аж грубий стіл підскочив і задзвеніли миски та склянки. Айзик теж підскочив, але зразу ж просвітлів, бо стиснутий в собі Мандат промовляв шанобливо, трохи жалібно:

— Чорт мене підштовхнув того разу — не заперечую. А може я й сам зчортів? Але Ясьо мені вибачив, запитайте його. Це вже ніколи-приніколи не повториться! Я присягнув на це і зараз повторюю.

Айзик із замилуванням дивився на Мандата, як на любого внука, який щойно навчився промовляти по складах, а вже береться за Талмуд. Одягнений, як цирковий румун, Ясьо важно випростався, але замість відповіді недбало махнув рукою, а Фока закінчив: