— Без хреста? Самого когута? Що ж це може означати? — обурювався Вітролом, але відразу ж заспокоївся. — Це, мабуть, неправда, Цвилинюче. Блюзнити людей і злословити — це найлегше, кожен зможе, а це найбільший гріх.

Айзик прицмокнув, легко поплескав по плечах Вітролома, потім ще й Цвилинюка, але Цвилинюк впирався надалі:

— Наш священик з Ясенова який є, такий вже є, але не злословить і не бреше.

— Але наш старенький священик Бурачинський ніколи чогось такого не говорив, — відповів Вітролом.

— Не говорив, бо англікани до нього не заходять, то звідки він мав би знати, — гарячкував Цвилинюк.

Фока його осадив:

— Весь час чути, що ви бунтуєтеся проти нашого священика, а зараз…

— Бунтуюся, — поспішно підхопив Цвилинюк, — бо мушу, якщо він нам дихати не дає і на проповідях постійно марудить про кінець світу. І ще й лякає так, що християнинові вже не хочеться навіть корову доїти. Нехай ходять бідулі недоєні зі спухлим вим’ям, якщо вже кінець світу над головою.

— Але ж сам отець Пасьонович гостить англіканів, — перебив Фока.

— Гостить, бо мусить, що ж йому ще робити, у себе вдома кожен гостинний, але до них пхатися? Ні!

— Якісь ідолопоклонники, чи що? — видусив з себе Бомба стурбовано.

— Які там ідолопоклонники, — пищав Цвилинюк, — вони навіть ідолам не поклоняються, лише грошам.

— Гроші кожен славить, аби лиш чесні, — заявив старий Кочерган.

— Тож за що їх звинувачувати і в чому? — гостро запитав Фока.

— Що вони безвірки, просто Бога зрадили, — випалив Цвилинюк.

Айзик беззахисно розставив руки і сів на лаву біля Цвилинюка. Фока теж опустив руки на стіл, лише Вітролом обурився на Цвилинюка:

— Чоловіче! так за пусто-дурно людей плямувати? Безвірками їх обзиваєте? Зрадників з них малюєте? Хай буде. Я першим піду до тих безвірків.

Айзик оживився, перескакував очима з одного на іншого. На чолі старого Кочергана заграли зморшки, але відразу ж в його очах заблищали вогники, як в очах молодої сарни, яка досі не бачила людини і коли її зустріла, то не знає, чи втікати, чи залишатись. Він нарешті розморщив чоло і глухо заявив:

— Я вперше в житті чую таке плямування і ганьблення. Ось це справді гріх! Піду і я до них.

Айзик дивився розмріяним поглядом на старого Кочергана, а потім сумно задумався, прищулив очі і втупив їх у стіл, а вже достатньо заохочений Мандат допив пиво з горщика і зареготав: