Обидва віденські директори, почастовані такою розповіддю, тішились так, неначе вони вже опинилися в Вінервальді, переходили на віденський діалект, а Якобс надалі зберігав зневажливу кислу посмішку, ніби був невтішним, але не через закінчення вечері, а через провінційні втіхи своїх колег. Пепперль далі мирно гомонів:
— Дядько Фердинанд здобув собі ворогів, це правда, але ті, хто його знав, добре розуміли, що він має не лише рацію, але й серце. На його боці були усі веселуни, тобто весь Відень. Він не хотів нищити людей, а лише замітав, вимітав зловживання і, скажімо щиро, також старе павутиння. Це, мабуть, і є a work for many[97], яке нахвалював сьогодні наш шеф.
Директор Гусарек поблажливо погодився:
— Наш Пепперль — це ліберал, розпечений до червоності, і так висловлюється, але він правий. Ті ліберали, що ж, іноді потрібно визнати…
— Ну, бачите, — засміявся Мандль, — тепер поясніть тим англійцям, як тут у нас самостійно функціонує дотеп, ніби громовідвід. І тепер у світлі тих змагань і тих дотепів видно практичність моєї неприглядної, як про це перешіптувались, непрактичної карпатської ідеї. Це не тільки не було задорогим, як визнає наш
— Цілком слушно, — жваво перебив Гусарек, — сьогодні через заздрість мотлоху і хворобливої вразливості багатьох чинників жоден бізнес не має гарантованого майбутнього, а цей карпатський мав.
— І про це йдеться! — втішився Мандль. — Тільки ви один мене розумієте. Бо про ті дерева і ліси з Рабинця не згадають ні плітки, ні преса, а любителі прогулянок не влаштують нам процесу і не засідатимуть як присяжні, не знайдеться також поета для їхнього захисту, як дядько пана. Навіть той гірський дідич, хоч він і противник вирубок, не скаже ані слова, бо для нього це не годиться. І такі скарби віддавати пруссакам за ціною ілюзій?
— Чи ви, пане директор, певні, що ніхто не зацікавиться тими лісами? — підступно запитав Пепперль.
— Ніхто й ніколи, бо кому це потрібно?!
Директор Якобс, хоч видавалося, що для нього все вже є марнотою, все ж переймався. Промовляв з тугою приреченого:
— Як керівник на теренах Угорщини я боюсь, щоб Будапешт не заразився пресою у Відня, бо вони там, попри удаваний опір, люблять наслідувати Відень. Навіть угорські євреї забувають, що вони євреї. Треба визнати Росії хоч це одне, що там публічні кампанії і такі труднощі для людей, які вперто працюють у промисловості, нікому навіть не приходять до голови. Бо там, якщо вже хтось має за собою верх, то вже не боїться жодної думки чи пліток. Знає, чого триматися, бо це очевидно. А тут ні те, ні се.