Якобс задихнувся, не міг говорити, а Мандль твердо відрізав:

— Я вірю в силу поступу і цивілізації, а отже — в дух. Якщо Австрія, як це зараз виглядає, висунеться на чоло як вогнище толерантності і як союз народів, то прогрес її захистить і збереже для свого ж власного інтересу, з історичної необхідності!

Директор Якобс задихнувся відлунням: «Поступ у власному інтересі! З необхідності!». Ти скажи. Тьху! Це вже соціальна демократія, — міряв він понуро Мандля поглядом, але відвернув погляд, бо жупаніца саме несла з димком чайник з кавою. Замість того, щоб громити австрійців і їхні задимлені марення, він зосередив увагу на задимленій дійсності. Жупаніца розливала турецьку і по-турецьки приготовану каву до боярських синіх філіжанок з золотими краями, а Пепперль по-віденськи заспівав:

Радіючи, обидва віденські директори, як католико-консервативний, так і віри в прогрес, підхопили за ним по-народному:

Попивали мовчки, а Пепперль ще співав:

Захоплені пани-директори Трасту повторювали із запалом: hoderada-ho, hoderada-ho-ho. Та на цьому не закінчилось. Звільнений з вузів іноземної дисципліни Пепперль розщебетався, розсвистався і розспівався.

— А ось це впізнаєте, панове? Тільки в цьому я залишаюсь затятим монархістом, у прив’язаності до його Королівської і надкоролівської величності — короля вальсів Йогана Штрауса. Ось це остання новинка, фейлетонний вальс, скомпонований для балу преси.

Свистів і співав, а зачаровані директори повторювали за ним тихенько захопливу мелодію, ідучи в мріях до заток Дунаю, до блакитного Дунаю у Відні.

Пепперль зачаровував надалі і лепетав:

— Ах, як би ж у мене під рукою була сяка-така скрипка. Взагалі-то я скромний обиватель нашої веселої республіки тонів, таких як славетний віцмахер Моцарт, таких як наш солодкий друг вина Бертль, бо саме так називали Шуберта, і інших, багатьох інших. Мені бачиться, як віденський дух підіймається від ріллі, від людей, і злітає до вершин.

Скромний секретар покорив уже, як калькуляційного, так і ідеалістичного директора. Мандль докінчив пошепки:

— І в майбутнє також…

Потужний Якобс застиг. Підозрюваний у смутку з причини закінчення кулінарних задоволень, він співчутливо кивав головою на цих австрійців, яким вистачило й кави, аби забути. Він знову зібрався їх громити і загудів:

— Панове, кава кавою, але…

І зрозумів, що не варто. Прив’язаний до якнайбільш відчутних благ, він зневажав ілюзії, які затуманювали йому погляд у далину. Його вгодоване лице, дарма, що таке по-степовому просторе, було опанованим у кожній зморшці, в кожному опукленні одним-єдиним виразом зневаги.