— Не журіться, — потішав Мандат, — все через коней, немає виходу, хіба самому стати конем.

Цвилинюк, сумно киваючи головою, повертався до свого аргументу:

— А що я вам казав? Все через тих грошовитих панів англіканів. Якби ми не чекали на їхнього єпископа, то вже були б вдома.

— Для чого ж звинувачувати, — заспокоював старий Кочерган.

— Даремно звинувачувати, — заявив Фока, — не важко купити коней і воза, але побачимо, що довше потриває.

Так вони виговорювалися, але не заспокоїлись, бо сидячи в неділю вранці у широкій кімнаті господи, займалися тільки наріканнями і навіть їсти їм перехотілося. Старий Кочерган обережно скаржився:

— Там у нас життя, господарка коло хат, на полонинах чекає на нас. Або вже не чекає…

— Ой, чекає і не чекає, — повторили ще більш жалібно брати Кочергани.

— Стільки неділь без слова божого, — зітхнув Цвилинюк, хоч всі неділі на бутині відбув без нарікань.

Найтвердішим був Ґєлета:

— Жодної години тут, бо життя і кров утікають з нас, як вода.

Біриш і Лесьо перешіптувались. Вони розуміли один одного найкраще. Біриш казав зі сльозами:

— Моя бухня на ґмінному ґрунті у Жабйому бідненька, але лише там є життя!

— Так, — відповідав пошепки Лесьо, — тільки бідна людина любить свою хату, бо немає для неї іншого кутка на широкім світі.

Навіть послушний Пехкало почав висловлювати претензії Фоці:

— Все ви вміли зробити, буквально все, аби нас сюди затягнути, а от того, що найважливіше — ні, бо задля чого ж ми працювали? Щоб жити у себе, в хатах, а що зараз? Вивезені на чужину і за що?

Навіть Фиркалюк не був задоволений:

— Вже не можна витримати спеку і порохи. Задихнеться людина і змарніє від спеки. Незабаром гляди, як всі пси показяться і ми з ними.

Матарга знову почав уважно подавати голос:

— А що? Хіба я не передбачав? Заманили нас, досі все виглядало гарно, а тепер маєте. Спочатку нас задушить спека, потім далека дорога пішки нас висушить і нам кінець.