І думав розгублено:

Упізнав я все і себе, повернувшись додому.

Ледве стримав сльози, коли відчув запах рідної землі.

Шепотів я схвильовано, мов коханій жінці:

Те саме я думав, обіймаючи Тияну, лікуючись її близькістю від страху, звільняючись її запахом від чужини.

Я не думав про зло і горе в своїй землі. Думав про добрих людей, думав про добре небо над рідним краєм. Може, ще й тому, що одна нещасна людина все життя приховувала свою любов до нього.

Чужина й загадкова смерть Шех-аги зробили мене вразливим. І лихоманка, яка ще в дорозі почала тіпати мною.

Як тільки я повернувся додому, так і зліг. Важка гарячка відірвала мене від Тияни, від друзів, від усього світу, від себе самого.

Мені здавалося, що я лежу в колишній нашій кімнатці над пекарнею, у самій палаючій печі; ні про що не думав, тільки горів, як поліно, голова розколювалася від навали кошмарних видив і голосів: мчали оскаженілі коні, здиблюючись наді мною; із мороку виринали спотворені малі постаті моїх товаришів з-під Хотина, без рук, без ніг, без голів, і росли перед моїми очима, перетворюючись на велетенські чудовиська; з безкраїх пустельних просторів лунали нестямні крики, між ними й людські, від жаху, що панує над світом; усе було червоне, розпечене, усе незглибима прірва, усе безмежна широчінь; потім усе набувало своїх звичайних людських обрисів, спотворених, але знайомих, як у сні, я відчував на своєму величезному лобі тендітну малу руку і знав, що це Тиянина рука, чув її шепіт і Османів сміх, бачив, як їхні голови наближуються одна до одної (ні! — кричав я, — уб'ю! — кричав я), а коли важка гарячка минала, залишалася болісна втома в охлялому тілі.

— Приходив Осман? — запитав я Тияну.

— Так. Щодня.

— Я чув його сміх.

— Я й не знала, що він такий добрий.

Приходив-таки, це не марення, не витвір моєї хворобливої уяви. А все інше?

Це неможливо, мій розпаленілий мозок у страхові все вигадав. Неможливо! Але запитати я не наважився.

І Махмут приходив, його я не запам'ятав, бо не боявся. Третього дня, коли я опритомнів, він аж пустив сльозу від розчулення.

— Дякувати богові, дякувати богові, — шепотів він, щасливий.

— Приходив Осман? — запитав я його.

— Приходив. І Осман, і Мула Ібрагім, і моя дружина, усі приходили.

Він дивився на мене докірливо, що я від'їжджав, і захоплено, що я одужав. Чого я не бачив у тому білому світі? Люди як люди, будинки, як будинки. А для людини найважливіше — друзі. Було йому прикро й важко без мене, виходив на шлях, у поле, хоча й знав, що ми ще не повинні повертатися, але так йому було легше, здавалося, ніби він ближче до нас, а коли мене звалила хвороба, сидів наді мною день і ніч і сердився на мене. Ото треба було мені шукати собі біди по чужих краях! Вистачає її й тут. Якщо помру, думав, то що він сам робитиме? І що робитиме моя нещасна дружина, яка очі виплакала наді мною, він з Османом годинами втішали її. Щоправда, їй легше, вона молода, гарна, заміж би скоро вийшла, але як би він? Доброго друга нелегко знайти.