— Один, два, три, чотири, п'ять…

Ніби полегшення пробігло його зблідлими щоками, тінь сумної розради лягла на обличчя вмираючого, а з-під прикритої повіки викотилася сльоза. Він ще жив, ще тримав Османову руку, ще бажав чути ту мову, ту приховану любов.

Нараз я збагнув усе, й мороз пройшов мені поза шкірою, душа здригнулася. Осман Вук, цей пройдисвіт, гравець, убивця, чинив найблагороднішу справу в своєму житті. У Шех-аги з'явилася потреба відчути тепло рідного краю — тут, у чужині, перед остаточною чужиною, яка невблаганно чекала його і куди він відправиться через хвилину, дві. Потреба слухати людську мову, людський голос, що тихо пестить вухо, яке дедалі слабкіше чує, щоб не залишатися самому перед великою самотою, щоб не було так глухо й порожньо на порозі незмірної ворожнечі.

Його ненависть до рідного краю і до людей — це тільки образа. А коли думка про помсту зблідла перед близькою смертю, випливла наверх сама по собі його прихована сутність — любов до свого кореня й туга за людьми.

Які думки, останні, перебігають у його згасаючому мозку? Які картини, який сум, яка радість, може? Чи йому уявляється рідний край, із якого тікав, тікаючи від самого себе? Чи бачаться люди, яких любив? Чи він шкодує за тим, що не жив інакше? А може, останніми крихтами своєї свідомості він лине до рідного неба дитинства, якого ніколи не забуваємо?

І все-таки любов сильніша від усього в світі.

А потім крижаний піт пройняв мене від думки, що блискавкою змигнула в голові. А якщо я обманувся? Якщо цей останній потиск напівмертвої руки означав лише заклик до помсти?

Ні, не буду так думати, не маю права все знецінювати сумнівом, адже я сам зажадав, щоб рідне слово було останнім, що він міг чути. У смертну годину він забув про помсту і згадав про те, що любив і приховував.

А може, він згадав це, бо своє бажання про помсту передав Османові і тепер був спокійний, що за все буде сплачено повністю?

Я так і не дізнався про це, обидва мовчали: один мертвий, другий живий, але недовірливий, а мені хотілося знати правду, дуже хотілося, мовби це знання мало відкрити переді мною багато невідомих мені таємниць про людей.

На моїх очах помирала могутня людина, туга вбила її й далека ненависть, а я міркував, як одержимий, тільки про одне: про що він востаннє думав — про помсту чи про любов?

Ніби від цього залежало все моє життя.

І вирішив, що про любов. Це було менш правдиво і менш імовірно, але благородніше. І краще: тоді все наповнювалося змістом. І смерть. І життя.

19. Фортеця

19. Фортеця

Сумно дивився я на вечірню зірку в чужій ночі, на чужій землі.