«За кого б вона вийшла? — думав я. — За Османа? Е, ні, не вийде ні за кого. Я тут, живий, і залишуся з нею».

Про себе Махмут сказав, що кидає роботу, ледве ото дочекався Османа, аби здати йому гамазей. Не може більше витримати, обридло йому сидіти на одному місці, наче те дерево чи камінь. Та й ногам це шкодить, йому треба більше рухатися, і він любить бувати серед людей.

Що ж тут сталося?

Цей смішний мрійник зрікається певності в самотині задля непевності з мріями. Він марив незвичайними справами, а йому перепали найбуденніші й найнудніші. Дійшов до того, що котів годує та мишей ловить — він, який витав у хмарах, і раптом збагнув, що ошукався, це було гірше, ніж коли б він і далі нидів у злиднях, плекаючи нездійсненні надії.

Тепер він має намір розводити канарок, це приємне, чисте, гарне, цікаве заняття, канарки любляться, співають і плодяться. Вони такі плодовиті, що від продажу малих пташат можна добре жити.

Тут він замовк і повів бентежно рукою по худому обличчю.

— Ти щось недоговорюєш, — засумнівався я.

— Що недоговорюю?

— Не знаю. Тебе запитую.

— Усе основне я сказав. Інше таке собі.

— Що ж це інше?

— Та так. Я збіжжя давав наборг. Осман сердиться.

— Навіщо давав наборг?

— Як навіщо? Зима важка, а люди без грошей, ось навіщо. Заплатять, коли матимуть.

— А ти позаписував, кому давав?

— Позаписував. Майже всіх.

Ні, він нікого не записав. Як би великодушний багач, яким він справді тоді був, та записував боржників?

Не знаю, що штовхає його на ці вибрики. Чи прагнення вдячності й шани? Чи бажання чогось незвичайного: ніхто так не робив, а він зробить. А може, й доброта.

— І що тепер?

— Продам будинок.