РазноеНайпотаємніший спогад людськийстр 220
Светлый фон
Спершу ми побоювалися, що він виявиться складною людиною. Та ми помилялись: жити з Мадаґом було просто. Усі відразу стали його шанувати. Звісно, селом ширилися чутки про його минуле. Але загалом до нього ставились, як до видатної людини. То був справжній мудрагель. Його знання, обізнаність зі світобудови, досвід у видимому і невидимому світах, його дар підняли його на рівень духовного авторитета. Мадаґ був гідним послідовником Кумака. Наші діти — його кузени й кузини — кликали його Маамом. Справді, за віком він був їм за діда. Мадаґ майже одразу взяв на себе всі дядькові справи. Уранці він проводив містичні консультації у своїй кімнаті — після кількох див (переважно зцілень) його слава швидко поширилася селом. Після обіду під оцим деревом він ремонтував або в’язав рибальські сіті.

Він був небалакучим, однак утішити міг. І все ж ми бачили, що в серці своєму спокою він не мав. У його мовчанні я відчувала багато болю. Гіркі спогади. Ми всі це відчували. Та жодна з нас не наважилася розпитувати його. Ми пам’ятали наказ Кумака. До того, дивлячись на Мадаґа, ми розуміли, що запитання про зникнення ранили б його. Нам було невідомо, через що він пройшов. Він так довго був у вигнанні — майже півстоліття! — що здавалося, ніби залишив там, далеко, частину себе. Усі, кого він знав і любив до його від’їзду, померли. Тож питати його, де був весь цей час, означало б нагадувати йому, що він утратив. А отже, дорікати йому відсутністю. Тож ми воліли мовчати.

Він був небалакучим, однак утішити міг. І все ж ми бачили, що в серці своєму спокою він не мав. У його мовчанні я відчувала багато болю. Гіркі спогади. Ми всі це відчували. Та жодна з нас не наважилася розпитувати його. Ми пам’ятали наказ Кумака. До того, дивлячись на Мадаґа, ми розуміли, що запитання про зникнення ранили б його. Нам було невідомо, через що він пройшов. Він так довго був у вигнанні — майже півстоліття! — що здавалося, ніби залишив там, далеко, частину себе. Усі, кого він знав і любив до його від’їзду, померли. Тож питати його, де був весь цей час, означало б нагадувати йому, що він утратив. А отже, дорікати йому відсутністю. Тож ми воліли мовчати.

Заборонив він нам дві речі. По-перше, заходити до кімнати, коли він там був, а двері були зачинені. Друга заборона стосувалася книжок. Він категорично не хотів бачити книжки вдома. Допускав, щоб вони були, але жодна не мала потрапити йому на очі. Ті, хто хотіли читати, змушені були робити це у своїх кімнатах, за межами маєтку або коли Мадаґ був відсутній. Увесь час, поки він тут жив, жодного разу не підійшов до школи зі страху побачити книжку.