Роздерши останню сторінку, Мадаґ довго стояв, похнюпившись. Він шумно дихав, ніби після значної фізичної праці. Потім підвів голову й побачив нас — а ми побачили, що він плакав. Не зронивши ні слова, з перекошеним від люті чи болю обличчям, він повільним кроком, ледве тримаючись на ногах, повернувся до себе. Потім замкнувся й майже два дні не виходив. А оскільки Мадаґ заборонив наближатися до своєї кімнати, коли він там перебував і двері були зачинені, то ми не наважувалися навіть їжу йому носити.

Коли він нарешті вийшов, то був такий, як завжди, і життя повернулося до звичної течії. Латев хотіла попросити в нього пробачення, та він випередив її й сказав, що вибачень не потребує. Навпаки, він сам вибачився і дав їй гроші, щоби купила знищені книжки. Ясна річ, відтоді ніхто більше не забував у дворі ані сторінки. Ми не питали, звідки взялася така ненависть до книжок. Лише здогадувались, що це якось було пов’язане з подорожжю до білих тривалістю п’ятдесят років.

Щовечора він ходив на цвинтар. Спершу довго стояв перед могилою Кумака. Потім сідав під великим манговим деревом, де, як казали, любила сидіти його божевільна мати. Там він лишався довго, тоді повертався до себе. Однак траплялися ночі, коли він проводив там ніч — на цвинтарі чи перед ним. Можеш уявити, який ішов поговір: казали, ніби Мадаґ — чорний маг, що вночі він ласує людськими душами.