Якось Латев, моя остання донька — це вона зустріла тебе, коли ти прийшов з Нде Кіран, — втомилась і забула під оцим деревом дві книжки, які задали прочитати в школі. Мадаґ вийшов зі своєї хатини й побачив їх. Я стояла трохи віддаля, у глибині двору. Зауваживши Мадаґа біля стільця, на якому Латев залишила книжки, я відразу збагнула, що сталося. Він тремтів. Перш ніж я встигла щось зробити, він схопив одну із книжок. Другою рукою відчепив з пояса невеличкий ніж. Мадаґ завжди носив його з собою й використовував, щоби лагодити сіті. Отож, він вийняв ніж і порізав книжку. Він міг би й руками її розірвати, і все ж використав саме ніж. Спершу він проштрикнув книжку, потім став кремсати. І сторінки, і палітурку. Він робив це поволі, не кваплячись. Та кожен його жест був просякнутий звіриною жорстокістю. А як він мовчав, то було ще страшніше. Мадаґ знищив книжку в повній тиші. Ми чули лише, як дерся папір. Подвір’я швидко наповнилося нашими рідними. Вийшли діти. Вийшли Кура і Нґоне. Але ніхто не наважився втрутитися. Ми закам’яніли від жаху. Тільки й могли, що витріщатися. Таке ми бачили вперше. А він нас не помічав. Його очі наповнились кров’ю й бачили тільки книжки. Отже, він знищив першу книжку, взяв другу. На неї чекала та ж доля. Клапті паперу падали на землю, немов листя з дерева. Вони утворили білий килим під ногами Мадаґа. Він тремтів, однак рухи його були точні й сильні. Це тривало цілу годину.