Інколи якась істота розщедрювалась на монетний дрібʼязок. Якщо сидіти день у день, можна було б зібрати на невеличкий бенкет. Перехожі — не сволочі.

Вони не хотіли, щоб їх спіткало таке саме або щось подібне. Завжди може бути гірше. Вони кидали милостиню похапки, мовби боялися обпектися.

Ніхто не знає, якої миті розверзнеться чорне провалля. Кожний надіється, що це станеться не з ним. Я приймав з вдячністю найнікчемнішу копійку, хоча прийшов туди зовсім не ради цього.

Я довго чекав. Я прочекав досить років і ладний був прочекати, скільки ще знадобиться. Щось тенькнуло в мені, від струму, що пронизав мене, на секунду потемніло в очах. «Сиди!» — наказав я собі.

Я сидів кілька днів, а він кілька днів проходив повз мене, наче повз смітник чи шматок вилупленого з тротуару асфальту. Чорна прірва вже розчахалась під ним, а він і не здогадувався. Він ходив над нею, безпечний і самовдоволений.

Я не квапився — в мене вдосталь хвилин. Якби він попросив, я позичив би йому дещицю. Мені й зараз їх не бракує.

Я знайшов би його і в пеклі. Навіть якби його мордяку до невпізнання розмалювали. Я був перед ним у боргу і лаштувався сплатити включно з відсотками.

Я простягнув картуз. Для більшої переконливості моя рука тремтіла, мій змінений голос прохарамаркав потрібні слова.

Це його зовсім не вразило, він тупо посунув далі, не вшанувавши мене найменшою увагою. Здається, він злегка пришвидшив крок.

Наступного дня я перегородив йому шлях. Я запитав його, чи не знайдеться в нього для мене копійчини. «Допоможеш мені?» Він вивалився, як баран, а потім висмикнув з моєї руки картуз і заходився шурати свої мешти. Він витирав їх розмірено, з самовдоволенням, розтягуючи насолоду. Це була його відповідь. Він знову став собою — таким, яким я його знав. Колись він імпонував мені таким.

Відколи ми востаннє бачилися, він додав ваги і щоки офалдилися, як у бульдога. Я терпляче спостерігав, якоюсь мірою мені навіть стало цікаво. Досхочу нашуравшись, він тицьнув мені те, що залишилось від мого картуза. «Спасибі», — мовив я. В нього відвисла щелепа.

Я залишився в минулому, давньому і примарному, для нього мене давно вже не існувало. Він втоптав мене в грязюку, а я проріс. Й ось я тут.

Для нього я був картузом, придатним повитирати мешти. Зате для мене він був достеменним. І минуле. Моє минуле, наше спільне минуле. Він викинув його, а я підібрав і ніс — його і мою поклажу. Воно було двигуном, що рухав вперед. Завдяки йому я дихав.

Я не заслуговував буцегарні, а він не отримав того, що заробив. Ніж належав йому. І не я, а він його всаджував. І земля стерпіла все це. Він дав їй лизнути крові невинного ягняти.