Коли я побачив його, всі мої почуття до нього, що переповнювали мене, зникли. І згодом, дивлячись на його розпластану тушу, я також нічого не відчував.

Він паразитував на біді своїх жертв. Подібного не можна залишати просто так. Наближався час діяти. Я не мав наміру вічно стирчати в минулому. Я не плакальниця на власному похороні. Я — той, хто повертає борги. Чужих мені не потрібно.

Він був у костюмчику, що аж переливався, його татусь-стукач очолював парламентський комітет. Обоє затишно влаштувалися. Їм і до того нічого не бракувало.

Тремтячими пальцями він скинув з запʼястя годинник: «Він коштує десять тисяч баксів». Його свинячі очиці благали пощади.

Це все, що він спромігся пробелькотіти, тоді як я розраховував почути щось трохи інше. Я підняв годинник за золотий браслет, а тоді жбуронув об землю. Від десяти тисяч баксів нічого не залишилося. «Лайно, — сказав я йому, — сам бачиш».

«Скажи, скільки ти хочеш?» До нього так нічого і не дійшло. Він продовжував торгуватися. Життя — базар, ти — мені, я — тобі. Все має прийнятну формулу.

Він гадав, що я набиваю ціну. Підвищував ставку — ще і ще. Він розраховував на мою жадібність. В ньому не залишилось нічого людяного, крім страху. Від нього починало смердіти. Він ще стояв на тремтячих, ладних підкоситись ногах і дивився на мене. Він уже був трупом. Нічого іншого в ньому ніколи й не було. Годі пускати бульки — ти ж мужик! «Ми ж тебе...» Атож, ви мене. Це ти добре сказав. Ти. Ти і твій пупсик-татусик. Це ж ти зробив, ге?

Довелось помʼяти його новісінького Луї Віттона. Він ще дриґав ногами, а потім затих, так нічого і не сказавши. Нічого посутнього. Нічого, на що я чекав. Одне слово — і цілком ймовірно, я передумав би.

Я задушив його ось цими руками. Я хотів відчувати його до останнього. Як пульсує життя. І як воно затихає — тихше і тихше, а тоді зупиняється, мов годинник.

При мені не було ні ножа, ні жодної іншої зброї. Моя зброя — моя правота. Я всього-на-всього виправив ґандж.

Я відчув полегкість, позбувшись нарешті тягаря, який гнітив мене стільки років. Все повернулося на круги своя.

Я вийшов з минулого. Я зʼявився з темряви. Зі скрухи розвішаної на дротах під будинком з облущеним тиньком білизни, з якої скрапувала на землю вода, а деревʼяні, посірілі від тривалого користування прищіпки тримали від вітру.

Зі скрухи неспроможного, відбіглого глузду каліки, який, нахлявшись, горланив про велич. Від вартих жалю хитрощів старої, яка звивалася, щоб не полетіло шкереберть крихке божевілля примарної злагоди.

Я зʼявився на світ із злиднів і нескінченної брехні. Й ось тепер він канув у темряву. Навічно. А я тут.