Якби вони лише могли уявити, як я скучив за ними! Хай там що, розлука протривала довгенько — незрівнянно довше, ніж волілося б. Забивши на одну, я й не підозрював, що пройду ще одну школу, порівняно з якою деревʼянка старого поставатиме лагідною пірʼїною. Старий мовби готував мене спеціально для цього.

Тоді як я випав з їхніх мізків. Я не розумів, як можна забути. Мене мало не забили до смерті, а я не забув. Очунявши, все пригадав. Кожний звук, кожний порух, найменшу детальку. Я складав памʼять, як дитина кубики. Я вийшов на своїх власних, а могли винести.

Я тримався за спогад — за ту мить, коли мене доправили сюди на таксі. Лягаві, знаючи, що я не скоро знову пересуватимусь вулицями, не дали бодай разок зиркнути в заґратоване віконце.

Водій нісся, як скажений пес. Він ненавидів мене, хоча я йому нічого не заподіяв. Ненавидів увесь світ, ладний рознести його деренчливою халабудою. Петляв, шарпаючи з боку на бік. Вони не дали мені прихилити голову. Просто прихилити на мить голову. «Як постелив, брате, так виспишся». І на цьому спасибі.

Двоє не зводили з мене очей, тоді як третій раз у раз припадав до віконця, наче це його транспортували; я почав задихатися, віконце було останньою надією, такою близькою і недосяжною. Сонце мовби дражнилось зі мною.

Я мав удосталь часу обмізкувати все. Коли пʼятизірковий готель опинився позаду, час блискавично перекрутився до початку. Так ніби не було проклятих років. Наче їх стерто, як плями зі столу.

Я вийшов і пішов — звідти, де колись зупинився. Від постійного топтання на тому самому місці ноги розівчились пересуватися. Забули, як це — йти, коли ніхто та ніщо не обмежує тебе. Скільки заманеться — до нескінченності.

Я дибав, наче на милицях. Я скидався собі на мого старого. Кожний крок, віддаляючи від колючого дроту, наближав мене до мети. Ноги звикали до вільного пересування, вони мовби пригадували і впізнавали.

Ні, я не побував на Місяці, хоча можна сказати й так. Я просто рушив після невеличкої перерви далі. Звідти, де зупинився. Я йшов. Я відчув, що таке — бути щасливим.

Віяв весняний вітерець. Хоч одягу на мені було благенько, мені стало душно. Мною похитувало. Міцніше за коньяк лише повітря свободи.

Атож, ти на свободі, братику. Вчора я втратив її, сьогодні здобув. Між вчора і сьогодні нічого не сталося. Від цієї миті я сам собі танцюрист.

Опинившись на вулиці, я почув звуки довколишнього життя, благодатні і неповторні. Я вбирав їх і не міг насититися. В ті хвилини я наново народився на світ, цього разу без посередництва старої. Ніхто не стане мені більше на заваді.