Наостанок банкротам заманулося продати те, що вже багато разів продано. Вони ще мірилися щось вторгувати. Суспільство було їм по барабану, вони не знали, що це таке. Вони не заручилися нашою згодою, прекрасно усвідомлюючи, що ми ніколи не дали б її. І ми не дали. Перед моїми очима вони торгували моєю батьківщиною, нашим із Жанною майбутнім, виставивши країну, в якій я народилася, в якій народилися мої батьки і батьки моїх батьків, на аукціон: хто більше запропонує, тому вони ладні були її зсипати, як ото забирають із ваг лантух. Якщо раніше вони розтягували вроздріб, то тепер замахнулись продати оптом. Вони уявили себе великими ділками. Їм море було по коліна. Безкарність розбещує. Надто довго ніхто не показав їм червоної картки. Це було огидно. Вони перекреслювали моє завтра, персонально моє. Завтра всіх нас. Я не мала бажання лягти спати, а на світанку прокинутися в минулому. Це вже все було. Мене опосіло бажання надавати їм по пиці, я просто ошаліла. Я не знаю, що зі мною діялося. Якщо це політика, то нехай це буде політика. Називайте це, як бажаєте.

Ми не знали, як розвиватимуться події, і не могли цього передбачити, зате знали одне: ми не повторимо помилки, якої припустилися наші батьки. Ми не наші батьки, ми формувалися у вільній країні, яку банкроти вирішили пустити з молотка. Ми зібралися не для того, щоб, радісно помахавши прапорцями, покірно розійтися. Ми не приречені. Нас ніхто не прирече. Дзуськи. Ми допнемо свого — цього разу ми не попустимо. Воно було в повітрі, ми всі це однаково відчували, про таке навіть не треба було домовлятися.

В нас різне уявлення про бізнес. Бізнес — справа, яку ти любиш і якій віддаєшся з захопленням. Яка приносить користь іншим. Жити заможно — не злочин. Злочин — гребти без гальм під себе, висмоктувати країну, людей і природу, одуріло набивати кишені, виводити мільярди, посилати власних дітей у найпрестижніші університети, при цьому лякаючи громадян своєї країни «наколотими апельсинами», «ґейропою» і схожими нісенітницями. Між баригою-хабарником і художником-ґеєм мої симпатії на боці художника-ґея, щодо цього в мене немає найменшого сумніву. Я зробила вибір.

Це він. Він зобразив сам себе, автопортрет — таким він побачив себе, гра уяви. Десь такий він був з вигляду, трохи інакший. Ми так і називали його — Художник, йому сподобалося, він просив, щоб ми до нього зверталися так. А ось це він намалював нас з Євгеном, замість фотографії. Кілька цифрових світлин, усі вони в Євгеновому телефоні, жодної з них ми не встигли роздрукувати. Ми просто не думали про це. Вони відкривали б наш альбом — перший спільний, Євгена і мій. Мали б відкривати. Там також мої номер і адреса і номери його матері та сестри. Євген носив його при собі, не розлучався з ним, ніде і ніколи не відкладав і не забував. На канікулах він підпрацьовував, заощадивши таким чином потрібну суму. То були його власні кошти, які він витрачав на свої потреби. Такий самий він подарував сестрі на день народження. Коли я побачила його в неї, це було, як дежавю. «Звідки він у тебе?» — запитання вихопилось само; звісно, до мене відразу дійшло: швидше, ніж дівчина змогла пояснити.