Промовці, які зʼявлятимуться, щоб, виголосивши полумʼяний спіч, зникнути, говоритимуть про історію. Про те, що ми тут, щоб не повторилась історія. Я була там, щоб не повторилися ТАКІ історії. Мої друзі і я. Ми зʼїхались покласти їм край. В нас різні уявлення і плани, ми різні, проте це не завадило нам стати однодумцями. Наша країна — наша спільна справа: моя, твоя. Кожного з нас. Це мій голос. Ви запитуєте, я розповідаю.

Одного разу ми вже виходили — разом з батьками, які тримали нас за руку, пришпиливши собі і нам помаранчеві стрічки, а там, куди нас привели, панував піднесений настрій. Нам роздали прапорці — такі самі помаранчеві, як стрічки на наших дитячих пальтечках. «Так, Ющенко!» — ми махали ними, наслідуючи дорослих, вірячи, що так треба, сповнюючись невимовною і такою, якої ми до кінця не могли осягнути, радістю. Повітряні кульки здіймалися вгору, вище і вище, десятки, сотні помаранчевих цяток — незрівнянне видовище. На сцену виходили і сходили з неї промовці, які говорили про майбутнє, що вирішується зараз і тут, музичні гурти виконували пісні, які брали за душу, підсилені гучномовцями й підхоплені вітром, і ми слухали їх, як слухали наші батьки — дорослі, вони були, схоже, такими самими інфантильними, як ми у свою першу дюжину років.

Проте дуже швидко надії луснули — вони навіть не здійнялися в небо, як подаровані нам повітряні кульки. Залишилося відчуття обманеності, як показують, а потім, коли ти впевнена, що зараз тобі подарують її, ховають омріяну іграшку.

Помаранчевий прапорець ще довго стирчав у вазочці в нашій вітальні, у шафі за склом, поруч із сувенірами — він і сьогодні ще там, тоді як помаранчеве горнятко з підковою, якою коням підбивають копито і яка нібито приносить щастя, і все тим самим написом «Так, Ющенко!», з якого мій батько пив каву, невдовзі розбилося. Щось символічне було в його падінні і розлітанні на друзки. Мати підмела черепки і, нічого не сказавши, висипала у смітник, — все, що залишилося від великих надій, що опановували нас. Під помаранчевим покриттям кераміка була безбарвною, зі слабким, наче багато разів розбавлена жовта фарба, відтінком. Одного грудневого дня, коли батько відсунув скло і добув з шафи прапорець, мати з легким несхваленням, як докоряють тінейджерові, в якого пушок над губою вибився у вуса, а він ніяк не розлучиться з дитячими брязкальцями, запитала: «І скільки ти ще зберігатимеш його?». Батько замислився: «Хіба прапорець у чомусь винний?». «Тільки в тому, що захаращує наше і без того тісне житло». По-моєму, вони обоє відчували провину: вони дали ошукати себе. Їм було незручно переді мною, наче то вони, дорослі, обдурили мене. «Прапорцем більше, прапорцем менше», — розгубився батько. На помаранчевому тлі красувалась підкова, наче фірмовий штемпель фабрики, якій, як мінімум, чотириста років. Фабрики бажань і ошукувань. Батьки, проблеми у вас...