З тими, хто не бажав, щоб на карті була така країна, як Україна, вони грали в спільну гру, от лише мʼяч щоразу летів в одні ворота — наші, проте вони не могли зупинитися. Якоюсь мірою вони підготували анексію Криму і війну — в унісон з кремлівською пропагандою, яка робила з нас (і з них зокрема) фашистів, захлинаючись від ненависті. Вона відбирала в нас право на існування, право голосу, а за нею пішли танки. Вони заперечували Крим і Донбас, відкидали геть, мов зайвий баласт, який тягнув корабель їхнього процвітання на дно. Їхнього особистого процвітання, яке було не більше, ніж ілюзією. Мов божевільні хірурги, які кромсають тіло, щоб зупинити гангрену, що мариться їм тут, там — скрізь. Що про це можна сказати? Я не знаю. Не хочу аналогій. Вони відводять кудись від істини, і потім важко до неї повернутися. Вони подібні до комети, за якою вʼється хвіст руйнівних значень. Обмежені, самозакохані, пихаті сліпці, яким ніхто не заперечив. Не наважився. А може, якби вчасно зробив це, не пішло б усе шкереберть? Війна багато що розставила на свої місця, показала нутро кожного з нас. Показала нам самим наші можливості й межі, злети тих, про кого ніколи б не подумали, і падіння ідолів.

Я не знаю, наскільки вони усвідомлювали це. Наскільки їм узагалі залежало що-небудь осмислювати. Гра захоплює, азарт підмінив рефлексії, в людині прокинувся звір. Якби були чесними з собою і з матерією, вони повелися б інакше, дібрали б докорінно відмінні слова, але це не так ефектно — ось що головне. Декотрі були тут, Майдан — відкрита спільнота. Приїхали попіаритися, їм цього ніхто не закидав, вони були серед нас, одними з нас, ми прийняли їх з відкритими обіймами. Коли ж запахло смаленим, миттєво звітрилися. Найскрутніші місяці їх не було — вони поринули в себе, в роздуми. Саме тоді, коли ми їх найдужче потребували — ви не уявляєте, як ми жадали слів підтримки! Як праглося слова — привітного, теплого, світлого; ціннішого за будь-що інше. Найдорожча коштовність. Знаєте, ті недолугі політики, які приходили, підібгавши хвіст, а декотрі проводили з нами не так уже й мало часу, найгірші миті, викликали тоді більше симпатії. Опинилися при владі, а ми програли? Я так не вважаю: ми не програли. Вони завжди там були, вони — частина системи і займаються тим самим, що і їхні попередники, — людину годі перекроїти: її думки, звички, алгоритм, вони не спізнали потрясіння, в них не відбулося справжнього очищення, вони так і не схаменулися, однак, попри все, ми не програли.

Потім спалахнула війна. Її розвʼязали задовго до того, як до нас вдерлися російські танки. Я звернула на них увагу — дивні особи, войовничі й аґресивні, вони мовби нізвідки виринали серед нас, а потім так само зникали, вони не були частиною Майдану; в багатьох містах їм вдалося спровокувати людей на погроми державних установ, емоції доведених до відчаю можна зрозуміти, ми впали в дилему — це була формально наша рідна держава й одночасно покруч, ворожий суспільству і цінностям, які ми сповідували. Погромами скористалися ті, які небавом вигулькнули в Криму, а за тим на Донбасі. Як не в двері, то через вікно.