Ми з Євгеном регулярно зідзвонювалися, часто лінія була перевантажена або вони просто блокували звʼязок. Вони тиснули на нас, розсилаючи есемески, потім облишили це. Ми обмінювалися повідомленнями, пробиваючись крізь перешкоди, хоча перебували на сусідніх вулицях за кілька сотень метрів одне від одного. Якби не залюдненість і дим, Євген міг би побачити мене, а я його. Він набирав мій номер, і я знала, що все гаразд. Якось ми вирушили в місто, я обіцяла йому показати Київ, який сама мало знала. Стояв ранок, морозяне зимове повітря. Досить було відійти трохи далі, заглибившись у відлегліші вулиці, як запановувала тиша, і тільки поодинокі перехожі квапилися на роботу.

Все звелося до вештання двох закоханих. Нам просто хотілося поблукати разом. Це був фантастичний день. Євгена зачарував ландшафт; він сказав, що ще ніколи не бачив міста, яке б так неповторно розкинулося на пагорбах і в долині, і що він прекрасно розуміє його засновників, і якби він жив тоді і прийшов сюди, він теж залишився б тут, осівши і започаткувавши рід. Коли ти раз приїхав, звідси вже нікуди не прагнеться вирушати. «Тому що тут я зустрів тебе». Чи щасливий Євген? Гадаю, так. Він знайшов себе і знайшов мене, ми зустрілися тут. Ми разом.

Коли ми стояли на кручі, дивлячись на Дніпро, над яким здіймалися легкі змійки туману, він сказав, що ми вирушимо в подорож річкою річок, додавши: «Тільки-но переможемо». Війни ще тоді і близько не було, і вбивства не снилися. Він привʼязував своє щастя, наше щастя до успіху тих, котрі зібралися на Майдані. Він робив це неусвідомлено, для нього це було само собою зрозуміло. «Я знайшов мій справжній дім». А то був усього-на-всього намет. Вечорами в чавунній палилці потріскували дрова, а на світанку іній підводив вії сизою тушшю. Євген зціловував їх, від доторку його губ я прокидалася. Я прокидалася б так ціле життя. Щастя не може тривати довго, однак його не буває забагато. Часом здається, що все примарилося. Я заплющую очі, міцно-міцно, до болю стискаючи повіки, відтак знову розплющую. Те, що було, не сон.

Ми намагалися надовго не розлучатися. Того разу телефон мовчав. Це не вперше, тому я не надала цьому значення. Звичайно, захвилювалась, я завжди хвилювалась, коли він не відповідав. Бувало так, що він брав не відразу, особливо, як почалися ті дні. «Візьми. Будь ласочка. Я благаю тебе, візьми». Довгі гудки, на які ніхто не відповідав. Але я вірила, що все буде гаразд. Я знала, що інакше не може бути. Його допитувалися, яка з них наймелодійніша. «Мова кохання». «Італійська?» «Кохання». Скажи щось по-французьки. Він казав. Це саме через мови він зблизився з тими, хто готував повідомлення. Він перекладав їх італійською і французькою. Він користувався ними не менш впевнено, ніж рідною. Я ніколи не бачила, як він писав від руки українською. Дивно, чи не так? Він писав латинкою, з його айфона йому так було зручніше. Коли я думаю про Євгена, вона завжди мені тільки звучить. Звучить його голосом. Українська завжди звучить мені його голосом, навіть коли до мене звертаються геть сторонні люди.