Це Євген. Подарунок Художника. Такий самий портрет він намалював Євгенові. Тільки мій. Євген скрізь ходив із ним. Не розлучався. І тоді він також пішов з ним. Він сприйняв жарт всерйоз. Він вірив, що кохання вбереже його. «З нами все буде гаразд». Спершу це для нього було як пригода. Він не боявся крові. Його вразило, коли вони почали стріляти в беззбройних людей. «Я хочу жити. Я приїхав сюди, де життя». А наступного дня він встав і знову пішов туди. Цього разу я так само думала, що ми неодмінно знайдемося.

Це трапилося випадково. Він просто робив це, бо я дівчина. Просто тієї миті ми опинилися поруч. Він закрив мене собою. Вони намагалися влучити в голову. І тоді я зрозуміла, що він не вперше на протесті. Він виходив на протести там, далеко звідси, між прихильниками і противниками спалахували сутички, поліція стояла між ними. Він виходив на протести за права тих, які припливали в Європу на надувних човнах; чимало нещасних гинуло у морських водах — тих самих, де пляжі і відпочивальники. Він планував пройти тренінґ, де навчають мирному опору.

Художник — геніальний хлопчина. Великі, як у дівчини очі. Божа кульбабка. Він був з нами до самого кінця. Пристав до нас, мало що розповідав про себе. Він просто був, і ми звик­ли до його присутності. Він пішов одним із останніх, мовби не хотів, щоб ми розходилися. Так, наче не мав куди йти. Організовуючи першу виставку, я згадала про нього, однак не змогла його розшукати — він не залишив ні телефону, ні адреси, лише відчуття, що, як ми ще раз зберемося на Майдані, він знову буде поміж нас. Хтось назвав його проекцією нашого товариства, колективним ангелом, наче це дійсно так, проте він такий самий, як ми. Він віддавав свої картини — намалювавши, відразу розлучався з ними, він просто не мав де їх тримати. Мовби роздавав по частинках себе, доки роздарував повністю.

Що ви маєте на увазі? Я гадала, ми перегорнули сторінку. Вкрай неприємна дискусія, якщо її взагалі можна назвати так. Як мʼяко висловилася моя подруга, «неапетитна». Якщо чесно, її не можна уникнути, але ТАКОЇ її явно не мало бути. Це провокатори. Людська глупота не має меж. Людина — обмежена, їй важко вирватися за себе, за власні уявлення, комплекси, за середовище, в якому вона формувалася. Їй кортить і це значно легше — перекласти провину й відповідальність на кого-небудь: на Бога, на обставини, на інших людей. Знаєте, чим раб відрізняється від вільної людини? Вчинками раба рухають набуті страхи і пережиті приниження, тоді як для вільної людини вони чужі: людина стає вільною саме тому, що звільнилась від них.