В той час, як прямо з Майдану десятки вирушали добровольцями на фронт, оскільки молода країна мала найбільше в Європі лампасистих генералів, але не мала армії — елементарного бинта, щоб перевʼязати рану; в той час, як звичайні громадяни, які виконували мирні, далекі від війни професії, кинулись голіруч обороняти країну проти ворожих танків, один з оракулів розродився шпальтою, в якій плакався, який він старий і непридатний і взагалі мало не каліка. Він злякався — не кожний однаково стійкий, проте міг би принаймні промовчати. А він ще ж був у розквіті віку, щойно лаштувався вкотре одружитися... Мені стало соромно, пекуче соромно. Це було гидко. На тлі Василя Сліпака, який покинув сцену паризької опери, щоб загинути, обороняючи рідну країну, яка виштовхнула його, як виштовхнула у світ сотні тисяч своїх громадян, вони втратили для мене моральне право говорити. Я облишила таке читати. Зате коли привид загальної мобілізації зник, вони хутко вернулися до звичної катеринки, завертіли її ще гучніше — щоб заглушила голос сумління. Комусь дано хоробрість іти з деревʼяним щитом на металеві кулі, комусь — мріяти, комусь — творити, комусь — оспівувати, комусь — оплакувати, а таким, як ці, — скиглити. Тепер він уже відверто наскакував на не таких, ладний відсікти разом з Кримом і Донбасом підозрілі території, пів-України, майже всю Україну, де не розмовляють українською або не достатньо такою, як він. Відгородитися, не приймати біженців, не чути й не бачити, оточивши себе неприступним муром. Цим він зневажив тих, котрі повірили — в Майдан, у себе, в перспективу, у спільну домівку, де кожний зміг би здійснитися; у мрію, яка почала набувати виразних обрисів. Хто там, на Майдані, переходив на українську, відкривав її, вона ставала для них рідною — вони поверталися до неї по трьох сотнях років розлуки, як повертаються до рідної матері. Я бачила це преображення. На Майдан нас вивела спрага нормального життя, цього ніхто не заперечить.

Інший такий, коли вибухнула війна, запостив, що він боягуз і не може нічого з цим вдіяти. Його ніхто не питав і тим більше не осуджував. А невдовзі він уже визначав, хто «ватник», а хто ні. Вказував, кого я маю викинути з друзів, вимагав цього від мене; я відфрендила його. Я ніколи не бачила його особисто. Згодом я зустріла його, він представляв на арсеналі свою дитячу книжечку. Я подумала, чого він може навчити дітей, мені кортіло підійти і запитати його про це, однак я передумала. Не варто. Я просто проминула стенд. Я впевнена, що він не впізнав мене. Й відразу була винагороджена — побачила Художника з Майдану. Він теж відразу впізнав мене. Він працював ілюстратором книжок. Ми довго сиділи і пили каву. Ми спілкувались про мир, не про війну.