Хлопчик дивився прямо в його очі, сумно і запитально.

Він здригнувся.

Якоїсь миті він не витримав того погляду.

— Неправда!

Він сказав це з притиском.

Ймовірно, він вигукнув це.

Не стямився, коли вихопив зброю.

Куля прошила тіло. Звідти, куди вона влучила, зацебеніла червона рідина.

— Ти ж знаєш, що це не так, — повторив самими лише губами.

Українська Ґерніка

Українська Ґерніка

Ми закохалися на Майдані. Євген прибув з аеропорту, маршруткою до Харківської, а звідти метрополітеном. Рухався разом з людьми, допитливо роззираючись навколо. Хлопця цікавило все — голоси, що озвучували оголошення; люди, які їхали на ескалаторі вгору, тоді як він спускався вниз, глибше і глибше, з захмарного неба в лабіринт під землею; поспішальники, які оминали його, майже бігли, наче боялися проґавити потяг, так ніби той — останній; рекламні вітрини між поручнями; плитка, якою викладена станція...

Йшло до зими, а в серці буяла весна. Прекрасне, неперевершене відчуття. Рішення було прийняте спонтанно, хлопець не вагався і не обмірковував його, воно визріло в ньому давно і лише чекало на слушну мить.

Обставини сприяли йому — здійснювалася його заповітна мрія. Останньої миті купив квиток. Заскочив в автобус, коли той рушав. Встиг на посадку за секунду до того, як вона завершилася.

Літак, в якому зайняв місце біля ілюмінатора, викотившись на злітну смугу, пригальмував, а тоді раптово почав набирати швидкість. Й ось громіздка машина відірвалася від землі, стрімко набираючи висоту. Побачив, як сховалось шасі.

Літак — птах, на якому летів, а він — Нільс Гольґерсон. «Дивовижна пригода» — перша історія, яку самотужки осилив від «А» до «Я», прочитавши, мабуть, з десяток разів. Зі стрільчастим вікном на обкладинці, за яким пролітав дикий гусь з карликом-пасажиром і ґномом у ковпаку на віконній лутці. Він вишколив сам себе. Сам себе навчив рідної мови. І навчив себе ніколи її не розівчитися.

Летів туди, де на нього чекав усміхнений хлопчик, щоб нарешті зʼєднатися з ним і вже ніколи не розлучатися. Всі ці роки хлопчик терпляче чекав на нього. Він обійме його міцно і стужено, як вітаються по довгій, дуже довгій розлуці.

Пісня повернення забриніла спершу тихо, подібно до жебоніння, яким звіщає про себе гірська вода, й ось уже вона була всім, і все було нею: вона лилася сонячним промінням, іскрилася на поверхні літака, мережалась павутинкою в міжшибʼї ілюмінатора, ставала блакитною, як блакить безхмарного неба. Був її словами, мелодією, поетичним рядком.

Від станції до станції у вагон набивалося більше і більше пасажирів. Спрагло вслухався у назви станцій й озвучені літературною мовою оголошення. Мова була містком над темним, бурливим урвищем часу, таємницею, що ділив із сестрою, яку навчив нею читати й писати.