Коли нам уже нічого не загрожувало, а зʼявилась загроза країні, дядько Андрій покинув нас. Ми розійшлися. «Гаразд, дітки. Тепер ви дасте раду й без мене. А мені пора. Хто раз побував на війні, для того вона, як наркотик. Я думав, що назавжди завʼязав, аж тут стерва стукає у твої двері. Як я не пішов до неї тоді, коли приходили сватати мене — спершу в Африку, згодом на Близький Схід, їм потрібен був досвід, вони ладні були башляти, тільки я не беру в руки зброї за гроші — ні там, в Афганістані, куди мене заголили без моєї згоди, ще геть зеленого, ні тут, то вона приперлась по мене. Досить парубкувати. Це буде криваве весілля. Ми, дітки, потанцюємо!» Я зовсім не сердилася на нього за оте неодмінне «дітки», яким він звертався до нас, ніхто з нас не ображався. Я хотіла б, щоб він це ще раз сказав. Один-однісінький раз. Тим неповторним тоном.

Підлітком я ганяла в футбол. Я зібрала першу жіночу команду, і ми виходили проти хлопчаків. Хлопці кпили з нас — авжеж, ми не такі, як вони, але ми таки вигравали, до того ж не раз. Вам відомо, що в Японії жіночий футбол популярний? Я поклала ні в чому не поступатися чоловікам. Бути однією з них. Я прагнула, щоб мене визнали. Потім я облишила це. Це помилка — за всяку ціну уподібнюватися до когось, втрачаючи насправді себе. Життя як дорога, ось ви безжурно сунете гомінкою ватагою, здіймаючи куряву. Вас уже немає, а курява ще стоїть, де ви щойно пройшли. Нагадування про вас, а потім і вона влягається.

Майдан звів багатьох з нас разом, дівчат і хлопців, яких я не бачила сто років, декотрі з них сильно змінилися. Ми всі сильно змінилися. Майдан зробив з нас дорослих людей, відповідальних не тільки за себе, а й за свою країну. Ми раптом збагнули, що маємо її. І що це не абстракція, а щось дуже конкретне. Це було найважливішим відкриттям. До того ми про таке не задумувалися. З нами були хлопці, київські філософи, декотрі проміняли вежі зі слонової кості на лежаки в наметах, один із них скидався на давньогрецького мудреця зі статуї — кучеряве волосся, що переходило в таку саму кучеряву бороду. Вони мислили незашорено, парадоксально; найважливіше — вони не боялися мислити. Коли вони виступали з відкритими лекціями, набивався повний намет. Вони читали в оригіналі західних філософів, жонглювали складними матеріями, демонструючи, як все просто: в них це виходило природно і переконливо. Один із них вільно володів китайською. У школі він вчив німецьку. Китайську опанував самотужки. Він сказав, що китайську йому було вивчити легше. Ми сприйняли це за жарт, проте, здається, він не жартував. Але в них, повірте, було почуття гумору. Гумор рятував нас.