Ні, я не вважаю себе особливою. Так, змінилася. Багато що в мені змінилося. Я багато переосмислила. Чимало змінилося загалом. Євген теж не був героєм. Я проти героїзації. Це втеча в нікуди. Ілюзія. Самоомана. «Герої не вмирають». Ні, вмирають. Якби вони не загинули, ми не казали б цього. Небесна сотня. Всі вони були живими людьми, вони ходили поміж нас. Інша річ, що ми завдячуємо їм. Ми перед ними в боргу, і ми сплачуємо його, памʼятаючи про них, але ще більше продовжуючи спільну справу. Я проти слова «герой». Я прихильниця слова «людина», це розвʼязує суперечності, більшість з яких надумані, результат непорозуміння. Таке моє бачення. Багатьох, з ким я була поруч, немає. Ні, я промовляю від свого імені. Голосом, який ви чуєте. Іншого в мене немає. Чи приїхала б я на Майдан, знаючи, як усе закрутилося? Безумовно.

Ще як наближався до станції «Харківська» і потім у метро йому на якусь мить здалося, що нічого не відбувається і він марно приїхав сюди, збитий з пантелику стрічками новин, соціальними мережами, світлинами і відеосюжетами, що мовби снували паралельну дійсність. Наче сплутав країну, а може — місто.

Йому раптом закортіло роздивитись столицю держави, в якій народився; вони народилися одночасно, того самого року, він і країна, того самого місяця, розминувшись на кілька днів, — пологи, в яких народжувалась, пройшли безпроблемно, болюче настало згодом, наростаючи поступово, наче вспадкований вірус, коли дитина була плодом у лоні й живилася через пуповину, що єднала її з матірʼю в один організм; вірус почав виявляти себе, безперешкодно розмножуючись і призводячи до розладів та ускладнень. Щойно зараз, на висоті одинадцять кілометрів, рвалася пуповина, що звʼязувала його з тією, яка дала йому життя, — саме тоді, коли вертався на рідну землю. Він не сумнівався, що вчинив правильно, й одночасно розумів, завдавши їй щось більше, ніж звичайного клопоту імпульсивного хлопчака. Мусив, однак, вийти з дилеми, розрубати гордіїв вузол, пройти крізь це, як літак крізь смугу турбулентності. Воно і було дорослішанням — першим у його житті по-справжньому самостійним рішенням.

Довкола нього панувала рутинність, до тієї пори він ніколи не стикався з нею такою і, відповідно, не мав про неї достатнього уявлення. В нього збереглися уривчасті спогади про місто, де ступив перші кроки асфальтом з високими бордюрами, мов берегами, обабіч яких цвіли кущі: воно лежало далеко звідси острівцем в розпорошеному архіпелазі, проте здавалось йому таким самим, принаймні дуже подібним, лише меншим — суттєво меншим, дарма що значилося обласним центром, але якраз тому, що меншим, затишнішим. Всі міста чимось подібні, однак то була схожість іншого сорту, то були такі самі будинки, такі самі квартали і той самий вогкий та бентежний подих чогось, що годі означити; над чим ще не було зіткано мережива слів.