Спогади відклалися в ньому, проте не так, як напластовується місто на місто, нове на старе і так упродовж сторіч, від найдавніших поселень, наче все те, що було колись, давно, дуже давно і зовсім недавно, утворювало основу теперішності.

Спогади снувалися паралельно, окремішніми фрагментами, він пробував злучити їх, проте неодмінно наштовхувався на прогалини й нестикування і облишав, поки знайшов насолоду в їхній фрагментарній самодостатності — нічого не пояснюючи, вони були проясненнями, сонячними просвітленнями між хмар; не затягували його, як поглинає трясовина, — навпаки, надихали, як художника-початківця візит в галерею, він черпав з них, і хоча їх не так багато, були вони невичерпними, мов криниця, в якій, хоч скільки відбирай, не зменшувалося води. Не сподівався, що повернеться туди, куди не потрапляв навіть у снах. Тим більше, що це відбудеться саме тепер.

Люди проминули кіоски — декотрі оббиті вагонкою, інші з пофарбованої бляхи, іржа підʼїдала їхню білину, проступаючи назовні: де відлущуючи фарбу, де накипаючи з-під неї; в кіосках щось продавалося, харчі і речі. На майданчику між будами юрбилися люди, вони те щось доскіпливо розглядали, перемовлялися, купували. Кусали випічку і запивали кавою в одноразових місткостях.

Хлопець на секунду зупинився, приваблений не так запахом кави, як спокусою спробувати її на смак, зварену на рідній землі.

Налагоджував звʼязок, шукав дотичностей.

— Ти чё за хипстер такой? Нам вот пажрать хочется.

Кинуте стосувалося його.

— Отстань, Женя.

Отже, вони — тезки. Той, що звернувся до нього, звався так само, як він. Щоправда, віку вони різного: тому під пʼятдесят, йому ж удвічі менше. Невже він теж так стояв би, якби зʼявився на світ двома десятиріччями раніше? Але ж його батько не такий, і мати також.

Женя був напідпитку, про що свідчила розчервоніла, як просмажений рак, фізіономія. Похитувався, наче поривався йти, тільки кіоск не відпускав його, тримаючи за руку, не даючи відірвати її від виступу.

Кілька разів подібно назвали й його — «Женічкою», доброзичливо, з легким сюсюканням. Це було на подвірʼї, яке зринало перед очима то виразно, то розплито, памʼять виловлювала яку-небудь деталь, малюючи її з такою очевидністю, що, здавалося, міг доторкнутись. Навдивовижу яскрава картина являлась все тими самими клаптиками, які, однак, хоч як брався б, не склеювалися; імітація цілості, якої не було.

Жінки, яка так назвала його, звертаючись не так до нього, як до його батька, він не пригадував, зате чув її голос — ось зараз вона знову окликне його й він обернеться і побачить, яка вона. То була мана: жінка була старшою, попри недоладність зовнішніх рис штепно вдягненою, їй тоді було, либонь, близько сімдесяти, але не здавалась допотопно старою, як ще довго по тому значно молодші люди, доки самому перемахнуло за двадцятку.