Раптом Євген згадав її таємницю, що так виразно залунала у вухах, наче жінка з минулого тюпала поруч, з несподіванки він навіть озирнувся. То був голос, який не підходив до тієї, чиїми масивними, намальованими помадою губами лелькотів, грудний і з легким приспівуванням, наче дражнилася дівчинка, мало старша за нього. Йому кортіло зазирнути позад неї, як зазирають за лаштунки; йому здавалося, що його розігрують, ось пустунка вигулькне, засміється, — і він побачить її справжнє личко, не таке мʼясисте, без рідких, довгих та грубих волосин на підборідді, мов у коня, суттєво тендітніше, а головне — молодше. Хлопець і тепер не знав, що думати.

Ймовірно, жінка мешкала в тому самому будинку, що й вони, а може, в тій самій брамі і на тому самому поверсі. Його памʼять не могла відчинити жодних дверей, крім їхніх власних, і так само марно чекала, щоб із сусідських хтось вийшов. Він тільки пригадував, що двері були — квадратний майданчик і чотири квартири. Так, вона десь там мешкала, він нічого про неї не знав: був надто малим, аби щось кумекати. Так, мешкала. Я почала вживати це слово, ми всі так почали казати. Воно сподобалося нам, несло щось легке, свіже, мовби розвіюючи затхлість, проти якої ми вийшли. Воно — від Євгена.

— А як тебе кликали рідні?

— Євгеном. Бабця — Ґеником.

Кілька осіб відʼєдналося від гурту, в якому йшов, замість них кілька додалося, наче за законами фізики, очевидними й воднораз неосяжними. Йому здалось, що ці люди нічого не знають про те, що відомо йому і що привело його сюди. Йому кортіло поділитися з ними, розповісти, як колись давно апостоли поширювали благу вість.

А може, вдавали, що не знають. Мовби закрилися в собі, впізнавши в ньому чужинця, як колись замикали міські брами. Якщо це так, то що зраджує його? Похідний «європейський» наплічник? Євген демонстрував відкритість і сподівався на взаємність, почувався собою і найменше розраховував, що його сприймуть за чужинця. В його кишені лежав закордонний паспорт з таким самим тризубом, як на їхніх. Він усміхнувся й хотів щось відповісти тезці, однак тієї миті потік підхопив і поніс його.

Ще в аеропорту, тільки-но прибув, до нього спрямували низку запитань, що їх він потрактував за службову рутинність.

— Яка мета вашого перебування?

Питання спантеличило його. Його ще ніколи про таке не запитували. Він — вільний птах у вільному світі.

— Київ, — відповів Євген.

— Чим плануєте займатися в Києві?

Питання звучало дивно — куди дотепер їздив, ніхто не цікавився його намірами; це було його справою. На нього було вкрай просто й одночасно напрочуд важко відповісти. «Долучитися до друзів», — тоді як він ще нікого не знав, жодної душі, так само, як ми його, проте вже тоді ми були його друзями. Якщо він скаже так, прикордонник перепитає його: «Де ваші друзі?». І він відповість: «На Майдані».